На всяк випадок я відзняв на відеоплівку всіх помічників Брауна і його самого, відіславши відеострічки в Центр. І недаремно.
В одному з асистентів Брауна впізнали частого гостя професора Сивка. Виходить, зв’язок між коледжем і справою Сивка можливий… Отже, Браун і технологія викрадення розробок учених… Версія у мене вже була. Треба тільки перевірити її.
Звичайно ж, взяти Брауна мені буде нелегко. Тут не вийде все так просто, як у випадку з Отто Гредтом. Звідки ж мені було знати тоді, що директор коледжу виявився зовсім не таким простим, як намагався виглядати. Це я зрозумів трохи згодом, коли одержав із Центру останні дані, що дозволили взятися за другу частину операції, а ввечері почув по телебаченню про трагічну загибель Брауна.
Тоді в мене мурашки поповзли по шкірі. І я зрозумів: Отто Гредт обвів мене навколо пальця мов хлопчака.
Де я помилився? Радари? Ні. Моя поява у кабінеті була для Гредта несподіванкою. То де ж? Коли він мене обдурив з ключами до дверей лабораторії? Певно… Але ж я справді не міг її відчинити, навіть застосовуючи найновіші засоби! Отже, раніше… Де? В кабінеті? Так, спокійно, пригадую все до найдрібніших деталей.
Мене щось відволікло першої хвилини, коли я з’явився в кабінеті. Що? Ага, спалахнула зелена лампочка на пульті біля письмового столу директора! Потім вона згасла. І я про неї забув. Чи здалося? Та ні ж, таки був спалах! Але чому ж тоді там, після стрибка в кабінет, я не звернув на неї уваги? Адже ж повинен був! Першою моєю командою було: «Стояти! Ніяких сигналів не подавати!» Гіпнотична команда. Саме в момент її подачі я помітив спалах. Але потім мене захопив Гредт. Він, побачивши мене, підхопився з крісла. І стояв. Так, стояв під моїм навіюванням. У правій руці кулькова ручка. Ліва — трохи зігнута. Я й зараз пам’ятаю його позу. Світлий костюм, синя сорочка без краватки. На великому носі — окуляри із світлою масивною оправою… Окуляри… Окуляри… Більше нічого не запам’яталося. Вираз обличчя — здивований, стривожений. Потім — спокійний, так повинно бути під час гіпносеансу. Потім він відповідав на мої запитання… Досить чітко, без найменшої затримки з відповіддю… Брехав? Певно… Насамперед про Брауна. А що, коли і лабораторія, і загадкові досліди — брехня? А я, як останній дурень, вуха розвісив. Вірив у свою гіпнотичну силу. Що ж трапилось?
Встиг увімкнути захисне поле? Тоді мій гіпноз на нього ніяк не подіяв. Якщо припустити, що Гредт прикидався, тоді він міг зумисне спрямувати мене неправильним шляхом, а коли зрозумів, що я повірив — віддав мені Брауна. Тільки мертвим. Хвацько… Але архів? Документи ж справжні? Чи також обман?
Беру до роботи версію: директор коледжу не піддався гіпнозу, а просто грав зі мною. Але Деном Брейлом він мене все ж таки вважав. Саме це мене й збило.
…Брауна ліквідували грубо й примітивно. Того, хто стріляв, «Європол» виявив приблизно через годину, в автомобілі на околиці міста. З кулею в серці й пістолетом, з якого було вбито Брауна, в кишені.
Уже наступного дня я переглянув усі матеріали в справі, які мав «Європол». Начальник його паризького відділення Сімон Жескар — сорокарічний красень-брюнет, за яким упадала, напевне, не одна вродлива парижанка, тільки хвилину вивчав одержаний з управління «Європолу» телекс. Його блакитні очі світилися доброзичливістю, у погляді читалося запитання: «Чи не допоможеш ти і нам, хлопче?» Цього я обіцяти не міг. Пообіцяти, власне, я міг, а от зробити — хтозна. Єдиною метою моїх вимушених відвідин штаб-квартири «Європолу» був намір потрапити до групи, яку Жескар, видно з усього, збирався послати на острів для розслідування справи Брауна.
На острів, за домовленістю із португальським відділенням «Європолу», Жескар послав інспектора Руше і його помічника Жана Готьє, тобто мене. Правда, я зробив усе або майже все, щоб змінити свій вигляд до невпізнання. З брюнета став блондином, «подорослішав» років на десять, завів коротенькі з сивиною вуса. Щоб Гредт не впізнав мене по голосу, застосував нашу новинку, так звану голосову пластинку, котра змінювала тембр голосу. Коли я з’явився на очі Жескару, його широке відкрите обличчя розквітло посмішкою:
— Чудово, Жане. Клянуся богом, я б і сам нізащо тебе не впізнав. Чим ще можу допомогти?
— Мабуть, тільки тим, щоб не бовкати про мене зайвого.
— Але ж Руше повинен знати про тебе? — не дуже впевнено запитав Жескар.
— Для чого? — здивувався я. — Для нього я стажер.
Жескар викликав Руше, представив мене і пояснив завдання. Інспектор, кинувши кілька поглядів у мій бік, мовчки кивнув. Як і належить стажерові з провінції, я виглядав повним дурнем і віддано дивився в очі своєму тимчасовому начальству.