Інспектор Руше мені сподобався. Насамперед тим, що був мовчазним. Мовчуни справді люди надійні. Імпонувала і зовнішність Руше — високий, широкоплечий, одразу видно — спортсмен.
— Руше, — повчав Жескар, — хай стажер працює самостійно або майже самостійно. Не тисніть на нього, але й не дайте спіткнутися. Не в’яжіть у дрібницях, інакше він нічому не навчиться.
Руше знову мовчки кивнув, і я засумнівався, чи вміє він взагалі говорити? З часу появи його в кабінеті минуло хвилин двадцять, а він і рота не розтулив.
Увійшов сержант, прищуватий хлопець, від якого пахло якимось одеколоном.
— Турболіт готовий!
— Що ж, вирушайте! — дозволив Жескар.
І ми вилетіли на Сумраїт, де двічі я намагався викрити таємницю «Коледжу геніїв».
Приземлилися, якщо можна так сказати, на даху. Виявляється, тут обладнана досить пристойна повітряна пристань для турбовертольотів, є майданчик для мотодельтапланів. Знати б це раніше.
Зустрічав нас один з викладачів. З чорною пов’язкою на руці. У коледжі всі носили траур. У холі на видному місці ми побачили портрет вбитого з чорним бантом. Біля нього несли траурну вахту два студенти.
Директор чекав на нас у кабінеті. Цього разу Гредт був сама люб’язність. Вийшовши із-за столу, він довго тиснув нам руки.
Я глянув на невеличкий пульт ліворуч від крісла. Так і є! Зелене око якогось індикатора то спалахувало, то згасало.
Руш назвав себе і відрекомендував свого помічника. Хвилину чорні демонічні очі Гредта обмацували мене, я скосив погляд на обідок однієї з моїх авторучок у нагрудній кишені Він змінював колір майже непомітно для стороннього погляду. Та для мене це був досить красномовний сигнал. Отже, я не помилився, директор володіє даром навіювання та гіпнозу. І мене осяяло! А що, коли зелений вогник на пульті — такий же, як і в мене, індикатор біоенергополя? Тоді багато стає зрозумілішим…
— Чим можу бути корисним «Європолу»? — почули ми скрипучий голос директора коледжу.
— Ми б хотіли оглянути житло Брауна, його лабораторію або кабінет і, якщо дозволите, останні роботи.
— Це ваше право. Зіхельсон вас проведе, — Гредт кивнув викладачеві, котрий зустрічав нас на турбольотному майданчику. — Якщо виникнуть проблеми, звертайтеся безпосередньо до мене. У нас всюди працюють відеофони. Пауль вам покаже…
— Кілька запитань, гер Гредте, — інспектор не поспішав залишити кабінет. — У Брауна є сім’я?
— Нікого.
— Кому відписані його заощадження?
— Половина — його кращому учневі Генрі Майгену, половина — коледжу. Майгена ви зустрінете в лабораторії Брауна, він тепер у ній працюватиме.
— Яка сума на рахунку Брауна?
— Не знаю. Духовна вступить у силу через рік.
— Які у вас особисто були стосунки з вашим компаньйоном?
— Нормальні, ділові. Ми були однодумцями. Школа — наша спільна ідея, точніше — справа. Про коледж мріяв ще мій батько…
— І все ж, як нам відомо, весь прибуток, усі перерахунки колишніх ваших учнів йдуть на рахунок коледжу, номер якого співпадає з вашим рахунком, а не в якійсь пропорції із рахунками компаньйона.
— Це не зовсім так. У кінці кожного року прибуток перерозподіляється. Вам покажуть документи. Не поспішайте, інспекторе, Браун мав право, як і я, виписувати чек на будь-яку суму. Ми довіряли один одному. А папери… Вам Пауль покаже все, що знадобиться.
Руше був незворушним.
— Дякую, гер директор. Я скористаюся вашою люб’язністю. Ми не прощаємося, певно, у нас ще будуть до вас запитання.
— Звичайно, інспекторе. Завжди до ваших послуг. Вбивця повинен бути знайдений.
Дивна фраза, подумав я тоді. Адже Гредту напевне відомо — вбивця Брауна вже загинув. Та ж сама думка, мабуть, виникла і в інспектора. Та він промовчав. І цим сподобався мені ще більше.
Пауль Зіхельсон провів нас в Браунову лабораторію. Всупереч пророкуванням директора, вона була зачинена. І, схоже, про це знав супроводжувач. Біля дверей кімнати на десятому поверсі з написом «Доктор Браун» він дістав з кишені біоелектронний ключ і підніс його до замкового екрана — маленького віконечка-пластини із надміцного поліметалу.
Ми ввійшли до лабораторії. Але мені здалося, що це зовсім не та кімната, біля дверей якої ми з Гредтом стояли кілька днів тому.
Коли ми розгледілись, Руше легенько штовхнув мене ліктем, показуючи очима на монітор. Вій був ввімкнений на кабінет Гредта, той працював за своїм величезним письмовим столом. Я зрозумів: нас також бачать на екрані монітора. І, мабуть, не тільки в кабінеті директора.