— Ви лікар? — врешті запитав тремтячим голосом.
— Ні, але це не має значення.
— А що має? — розсердився раптом вчений. — Що має? Ви розумієте, що це катастрофа? Кінець усьому! — вибухнув він і почав нервово ходити по кабінету.
М’який килим робив його важкі кроки майже нечутними. Раптом він зупинився навпроти мене і запитав глухим байдужим голосом:
— Що ви хочете на заміну? Що?
Тільки істерики мені не вистачало. Я пильно подивився докторові в очі, і він відразу обм’як.
— Сядьте. Ви помиляєтесь. Я не прийшов вас шантажувати. На жаль, поки що я не знаю, чи можна вам допомогти. І не тільки вам. Але я намагаюся розшукати того, хто з вами це зробив.
Налив доктору склянку види і хвилин п’ять опікувався ним, доки врешті почув:
— Я вас слухаю, пане. Даруйте, нерви… Самі розумієте, як важко…
Я розумів. Бо раптове перетворення із світила біоелектроніки на звичайнісінького обивателя з інтелектом курки було, звісно, справжньою трагедією.
— Ви знаєте цю людину? — я виклав на стіл перед ученим фотографію.
— Так, це доктор Браун, мила людина. Його недавно вбили.
— Які у вас з ним були стосунки?
— Дружні.
— Ви давно знайомі?
— Місяців шість-сім.
— Чим займався доктор Браун?
— Він рекламував електронні ігри для дорослих і вишукував обдарованих учнів для свого коледжу.
— Ви йому когось рекомендували?
— Так, звичайно. Адже я був спеціалістом у своїй галузі.
— Кого?
— Артура Фрасіднея. Це один із найталановитіших студентів місцевого університету. Він зацікавився тими ж проблемами телекінезної біоніки бджіл та мурашок, що і я.
— Фрасідней погодився продовжувати навчання в коледжі?
— Я його умовив.
— А де вій зараз?
— Як де? Поїхав навчатися на Сумраїт.
— Скажіть, докторе, Браун ніколи не пропонував вам спробувати зіграти в якусь гру для дорослих разом з ним?
— Ні… У нас були інші інтереси. Ми обидва, знаєте, пристрасні рибалки.
Я замислився. Або доктор чогось не договорював, або моя версія неправильна.
— Браун ніколи не дарував вам на пам’ять якусь настільну електронну гру або щось подібне?
Платер пильно подивився на мене, намагаючись зрозуміти логіку моїх запитань. Мабуть, безуспішно, бо зітхнув і відповів:
— Мені — ні.
— А вашим близьким?
— Не пам’ятаю… Здається, ні… — якось невпевнено відповів доктор.
— А ви подумайте, — почав я гіпнотичний вплив.
— Хіба що онуку… — згадав Платер. — Два місяці тому в мого онука був день народження. Браун приніс йому гру.
— «Детектор брехні»? — зірвалося у мене з язика.
— Ні, — здивовано подивився на мене співрозмовник. — Гра називається, якщо не помиляюся, «Сни наяву».
— Опишіть мені її.
— Нічого особливого. Маленький побутовий комп’ютер-модулятор, за допомогою якого на екрані монітора або відеовізора можна подумки передати будь-які образи-картини або відеосюжети. Цікава річ, я вам скажу.
— Чим же?
— Уявляєте, — пожвавішав Платер, — малюк одягає на голову такий прилад, що чимось нагадує стереонавушники і стародавню царську корону одночасно. І все. Потім вмикається комп’ютер і на екрані думки модулюються у зримі образи. Досить цікаво, скажу я вам…
— Ви коли-небудь пробували самі грати? — посміхнувся я.
— Звичайно.
— А де зараз ця гра?
— Я думаю — в дитячій у онука. Останнім часом він втратив до неї інтерес. У них занадто багато іграшок, щоб подовгу бавитися однією.
— Я хотів би подивитися «Сни наяву».
Ми пішли в дитячу, де я оформив вилучення кількох електронних ігор з маркою «Мейд ін Сумраїт», чим дуже засмутив маленького Жака Платера.
…Через годину я був у відділенні паризького «Європолу», і ми дві доби розробляли операцію проти Гредта.
Мені, звичайно ж, дуже хотілося подивитися у нахабнуваті очі директора «Коледжу геніїв», але, на жаль, моя місія, місія тіньового слідчого, вичерпувалася розробкою операції. І тоді, коли кілька мотопланів «Європолу» починали її, я уже летів у «Боїнгу-1369» і подумки готувався до зустрічі з полковником, від якої нічого хорошого цього разу не чекав.
— Ми вивчили твій звіт, — сказав мені за тиждень полковник Івчук. — Працював ти оперативно, щоправда, припустився кількох серйозних помилок. Тільки випадок врятував нас від повного провалу. Тому на похвалу не сподівайся. Ось твої нові документи, — продовжував полковник. — Сам розумієш — Бориса Михайленка, журналіста-міжнародника, вже не воскресити. Думаю, професія вченого-лінгвіста тобі сподобається, — продовжував шеф. — Але спочатку трохи треба повчитися. Відлітаєш завтра. А щоб у літаку не нудьгував — почитай, що пишуть про твої походеньки твої колишні «колеги».