— Це інтригує… — не втримався я від репліки. — Мені здається, ми знаємо не так уже й мало. Всю цю інформацію пропонували «Гіпотезі»?
— Звичайно. Ось її відповідь: «Викладені факти мають точки дотику. Для їх виявлення необхідна додаткова інформація». Ти її й роздобудеш.
Я посміхнувся. Виходить, що навіть для нашої розумниці ЕОМ даних було замало… А «Гіпотезі», треба визнати, для роботи потрібно не так уже й багато. Вона могла буквально з нічого зробити версію, яка при розробці приводила до успіху.
— Усе, Борисе. Більше поки що нічим не допоможу. Три дні тобі на вивчення матеріалів. Терміни підганяють, як ніколи. Складність у тому, що йдеш другим, Митров з Болгарії, який займався коледжем, змушений вийти з гри. Викритий. Вводимо тебе за запасним варіантом.
— Я зможу зустрітися з Раденом Митровим?
— Ні. Він ще не повернувся. Просто ми його вивели з гри. Працювати доведеться за старою легендою. Ось відрядження редакції в Португалію, квитки на літак. Номер у прес-центрі замовлений. Через три дні ти повинен бути в Лісабоні…
Коли я летів через Західну Європу в Португалію, вже було відомо: працювати доведеться на одному з маленьких острівців Атлантичного океану, поблизу Лісабона. Точніше, за кілька годин ходу на катері. Саме там і розташувався Сумраїтський коледж імені Франца Гредта. Це ускладнювало справу. На острові кожна людина на видноті. І тут моє прикриття як журналіста-міжнародника не дуже вже й годилося. Доводилось починати практично з нуля. Митров устиг тільки зібрати невелике досьє на студентів коледжу й підготувати зв’язок. Теж чимало, але завжди хочеться більшого.
У досьє, на перший погляд, нічого особливого. Крім того, що майже всі студенти — вихідці або зі Штатів, або із Західної Європи, та, мабуть, ще спільного пункту в договорі, за яким випускник Сумраїтського коледжу все життя зобов’язаний був виплачувати певний процент своїх майбутніх прибутків цьому закладу. Раден Митров виявив себе, коли намагався добути копію одного з договорів. Навчання для студентів було безкоштовне й тривало від року до двох.
З аеропорту я поїхав прямо у прес-центр, де жили майже всі акредитовані в країні журналісти. Вже в холі житлового блоку помітив Дена Брейла, журналіста з Венесуели. Ми з ним колись разом працювали у Конго і Сальвадорі.
— Надовго, Борисе? — посміхнувся він радісно.
— Як вийде,·— пожартував я.
— Але ж у тебе є книга про Португалію. І, як мені здається, не одна.
— Дві, Дене… Та хіба завадить третя?
Я взяв ключі. Портьє, мабуть, ще пам’ятав мене, тому що дав ключі саме того житлового блоку, в якому я жив три роки тому. Рідкісний випадок, коли я просто працював кілька місяців журналістом, підстраховуючи одного з наших хлопців, який займався місцевими терористами.
Занадто багато знайомих, навряд чи це допоможе, подумав я з прикрістю. Певно, для розвідника у мене все ж таки надто виразна зовнішність. Портьє й зараз пам’ятає.
Брейл пішов, пообіцявши зазирнути ввечері, щоб увести в суть місцевих подій.
Прийнявши душ, я ввімкнув телевізор, та думки мої були далеко від того, що відбувалося на екрані.
Те, що Ден Брейл тут, говорило мені багато про що. Брейл — професійний американський розвідник, як і я, під дахом міжнародника-журналіста. І в мене є підозра, що він здогадується, хто я насправді. Це, звичайно, погано. Якщо діяти точно за інструкцією бюро соціального захисту інтересів країни, то мені треба негайно, не розпаковуючи валізи, їхати звідси під будь-яким приводом. Працювати «під ковпаком» у таких умовах неможливо. А з іншого боку, виїжджати аж ніяк не можна, надто багато вкладено в цю справу старань наших хлопців і колег з країн співдружності. Будемо працювати під наглядом Брейла. Він, напевне, привіз із собою цілий гурт помічників і закинув сітку. Було б непогано, якби дещо з улову потрапило на мій стіл… Отже, не американці. Тоді хто ж? Німці? Про це свідчить кілька фактів: і походження засновника школи, і її сьогоднішній власник — американізований німець, і… Чий інтерес у школі? Якщо судити з досьє, яке я переглянув ще в Києві, сім’я Франца Гредта не підтримувала з батьківщиною діда і батька практично ніяких контактів, навіть торгових. Точніше, ми не змогли поки що ці контакти, якщо вони є, простежити. Дещо мені видається дивним. Німці давно й активно співробітничають з американцями. Між ними не повинно б бути проблем і з коледжем. Це — якщо він справді належить німцям… А якщо пани-хазяї не німці? Тоді інтерес американців виправданий. Якщо не американці і не німці, то хто ж?