Співставивши факти, а більше покладаючись на інтуїцію, я вирішив, що ниточка все ж у мене в руці. Закривавлена ниточка… Адже загинуло вже двоє з тих, ким ми зацікавилися. Отже, доведеться мати справу з досить серйозним, рішучим і безжальним супротивником.
Уже в літаку я думав: розгадку, мабуть, могли знати загиблі. Розгадку несподіваної втрати пам’яті вченим зі світовим ім’ям.
…Через галас на телеекрані, де завзяті космонавти ефектно знищували космічних піратів, я не відразу розчув дзвінок.
— Спиш? Я вже хвилин п’ять дзвоню!
На порозі стояв Ден Брейл.
Ден пройшов до кімнати, кілька секунд дивився на екран телевізора, потім підійшов до столу і сів у крісло. Він всюди почувався ніби вдома. Мені не залишалося нічого іншого, як, подавши гостеві кілька свіжих журналів, піти на кухню. Потім я, як і належало, попросив Дена ввести мене в суть справи. Журналістської обстановки, якщо точніше.
— Тебе, як і раніше, цікавить наука і екологія?
Я кивнув.
— Отже, і ти прилетів на вогник коледжу…
— Що значить — і я?
— Борисе, не прикидайся. Ми ж з тобою старі газетні вовки. Я читаю всі твої книги, тому майже впевнений — ти припхався, як і я, через цей незрозумілий бум відкриттів, пов’язаних з «Коледжем геніїв». Навіть моя маленька Венесуела й та виявила інтерес.
— Гаразд. Звичайно ж, мене цікавить і коледж, хоча книга моя буде про морську фауну узбережжя. Хочу поспостерігати за акулами.
— Біля острова? — іронічно запитав американець. І я зрозумів: мої підозри, що він здогадується, хто я насправді, не безпідставні.
— І біля острова також, — прикидаюся нетямущим.
— Можу скласти компанію, — погляд Брейла стає зумисно безтурботним. — Завтра вранці нас запрошують на острів.
— Кого це — нас?
— Кількох журналістів люб’язно погодився прийняти директор коледжу.
— Ти серйозно? — мені важко приховати зацікавленість. — Як же… — хотів натякнути на те, що керівництво коледжу раніше було категорично проти подібних візитів та й взагалі екскурсій на острів.
— Американці зуміли домовитися.
— Вони мене не візьмуть, — засмутився я досить правдиво.
— Візьмуть. У нас з’явилася вакансія. Захворів Шейвін з «Радіо Ізраїлю»… Тільки, сам розумієш, місце дорого коштує.
— Про що мова, Дене? — цього разу мені імпонувало прагнення Брейла на всьому робити бізнес.
Ми ще поговорили про те, про се з годинку, і Брейл пішов, прихопивши з собою рахунок на чималеньку суму, за яку мені ще треба зуміти відзвітувати в Центрі.
…Наступного ранку Брейл з кількома колегами ждав мене біля причалу невеликої приватної пристані. Серед репортерів були й мої знайомі.
— О, містере Михайленко! Як ви сюди потрапили? — вигукнув довготелесий британець Ретчер, ми з ним зустрічалися в Південній Америці. — Це і є твій сюрприз, Дене?
Брейл загадково посміхнувся. Він, як я здогадувався, запросив мене не тільки задля грошей. Найшвидше, Ден спробує використати мене як громовідвід у критичній ситуації, яка може надалі виникнути або вже підготовлена.
Лідером журналістської братії, яка зібралася на причалі, безсумнівно, був американець Чарлі Клейк. Він знав мене по роботі в Панамі, і особливого здивування моя поява у нього не викликала. Та, мабуть, він був підлеглим Дена і тому ніяк не показав своїх емоцій. Ми обмінялися традиційними «Хелло, Чарлі!», «Хелло, Борисе!» і я приєднався до галасливого гурту.
Репортерів було п’ятеро. Крім знайомих мені «венесуельця», американця й англійця, право побувати на острові одержали француз Еміль Тьєро і радіожурналіст з ПАР Майкл Ойлен — друг Дена Брейла і, як мені здається, також співробітник американської спецслужби.
Ще вчора, вже в ліжку, обдумуючи пропозицію венесуельця, я дійшов висновку: Ден рішуче й напористо робив перший хід, не даючи мені часу на підготовку ходу у відповідь. Отже, він вважає мене кадровим розвідником? Це, звичайно, погано і рівноцінно зриву. На самісінькому початку роботи. І відповідно інструкції я повинен негайно, доповівши про свої сумніви в Центр, вийти з гри. Можливо, за інших обставин я так би й зробив. Якби не провал мого болгарського друга. Щоб підготувати нову людину з надійною легендою і хорошим прикриттям, потрібен час. А саме його у нас і немає. Ден тут. Хронометр запущений. Не відмовлятися ж справді від поїздки на острів! Це було б для журналіста безглуздо.