Ще вчора я уважно оглянув номер. «Клопів», тобто приладів для підслуховування, як звичайно, в номері було кілька. Три традиційних вмонтовано, мабуть, ще під час будівництва місцевими контррозвідниками під штукатурку. Їх можна виявити тільки спецапаратурою. І я вкотре подумав з вдячністю про хлопців з нашого науково-технічного відділу, які забезпечили мене набором найвишуканіших приладів-індикаторів у вигляді кольорових кулькових авторучок…
Біля пристані нас зустрічав сам господар — директор коледжу Отто Гредт. Це був досить міцний ще чоловік років п’ятдесяти, середнього зросту, світловолосий, чорноокий, з викоханим обличчям, якого майже не торкнулися зморшки.
— Панове! Радий вітати у себе на острові представників преси, таких рідкісних гостей у нас.
Ми перезирнулися.
— Так, так, — помітивши це, продовжував Гредт. — Ми дозволили цю, так би мовити, ознайомчу екскурсію вперше і не без занепокоєння. Тому прошу вас поставитися до того, що побачите у нас, з повагою і розумінням. А зараз прошу до конференц-зали.
— Борисе, ти звернув увагу — на острові не видно жодної живої душі, — шепотів мені дорогою на вухо Еміль. — А якщо вірити проспекту, тут живе майже дві тисячі чоловік.
Зізнатися, мені й самому здалося дивним безлюддя. Еміль не витрачав часу даремно. Відзнявши катер, рульового на містку, пристань, присівши на одне коліно, почав кадрувати замок. На тлі блакитного червневого неба це справді було мальовниче видовище… Я, пам’ятаю, не втримався і теж зробив кілька відеосюжетів.
На нашу роботу Отто Гредт не реагував. І тільки коли всі відеокамери були знову спрямовані на нього, він несподівано посміхнувся і сказав:
— У вас ще буде можливість познімати. Бережіть плівку.
Піднімалися кам’яними сходами майже годину. Втомлені, ми, врешті, вибралися на майданчик біля коледжу. Ніде нікого.
— Усі вчаться або працюють, — пояснив Гредт.
Довгими, яскраво освітленими коридорами пройшли ми до конференц-зали. Вона була битком набита. На нашу появу ніхто не звертав особливої уваги. Директор мовчки провів нас до столу, де вже нашорошили свої зміїні голови мікрофони, а сам підійшов до кафедри. Тільки-но він з’явився на ній, у залі відразу ж стало тихо…
— Пани журналісти до нас з материка в гості, — почав Гредт без будь-якого вступу. — Їх дивує, чому ви робите так багато світових відкриттів у науці. Вони прибули по таємницю нашого коледжу, який останнім часом називають у своїх публікаціях «Коледжем геніїв».
У залі зашуміли. Студенти, майже всі 20–25 років, заусміхалися.
— Так, саме «Коледжем геніїв», — продовжував директор. — До речі, перед вами автор цієї назви — містер Клайк.
Клайк ніяк не відреагував на це. Як і всі інші, він продовжував знімати. Кафедру, директора, студентів. Зала на 900 місць була переповнена.
— Що ж, — сказав директор, — запитуйте, панове журналісти. Мої студенти до ваших послуг. Таємниць від преси у нас немає. Сподіваюсь, години три вам буде достатньо? А то ви зірвете нам навчальний процес… З вашого дозволу, я піду — у мене багато роботи. Якщо до мене виникнуть запитання, відповім згодом.
І він пішов. А ми залишилися навпроти багатьох зацікавлених очей.
— Отже, — заволодів ініціативою Чарлі, — перше запитання: чому і як ви опинилися в цьому коледжі? Хто відповість?
У третьому ряду підвелася тоненька струнка дівчина у синій блузці.
— Ми тут тому, що тут краще, ніж будь-де, навчають.
— І навчають — безкоштовно! — вигукнув хтось.
— Так уже й безкоштовно? — Чарлі витягнув подовжувач мікрофона у залу. — Як вас звати, дівчино, звідки ви?
— Маріам Дітчер, штат Мічіган, США, містере Клайк. Я добре вас знаю з передачі «Якщо у вас з’явилися гроші…»
— Дякую, Маріам. І все ж дуже коротко: як ви сюди потрапили? Сподіваюсь, нам усім буде це цікаво.
Дівчина посміхнулася і, граційно відкинувши з лоба кучерявого чубчика, розповіла:
— Мене запросив джі-мен з острова. Він сказав, що у мене є здібності до мов і я зможу їх розвинути.