— І він вас не обдурив?
— Ні. Я навчаюся другий рік, але вже оволоділа трьома новими групами мов Північної Америки, СРСР і сходу Індії.
— Дякую вам, Маріам.
Чарлі подивився на нас, очевидно, пропонуючи продовжити інтерв’ю.
— Отже, ви запевняєте, що в коледжі краще, ніж будь-де, навчають? — запитав Еміль Тьєро. — І, як ви вважаєте, безкоштовно. У мене запитання: хто платить за ваше навчання? Хто вас усіх утримує?
— Скажу я, — підвівся з першого ряду хлопець в окулярах у світлому панамському костюмі. — Взагалі, ми самі згодом платимо за цю освіту, підписавши контракт, за яким зобов’язуємося після закінчення навчання, уже працюючи, з прибутків відраховувати п’ять процентів коледжу. На навчання тих, хто прийде сюди після нас.
— І як довго?
— Постійно, доки будемо працювати.
— Але ж це грабіж?
— Такі умови. Ми приймаємо їх добровільно, як прийняли наші попередники. Вони не шкодують.
— Як ви поясните, що саме випускники вашого коледжу за останні три роки зробили багато дуже цінних наукових відкриттів у найрізноманітніших галузях?
— Нам здається, факти досить красномовні самі по собі, — вигукнув хтось.
Потім запитання посипалися, мов горох.
— Скільки триває навчання?
— Від двох до п’яти років, залежно від профілю та здібностей.
— Чому більшість із вас — європейці?
— Ми легше погоджуємося на умови навчання.
— Які?
— Майже повну ізоляцію від зовнішнього світу. Безвиїзне перебування на острові до закінчення навчання. Працювати п’ять років там, куди направить керівництво. Навчання за тим профілем, який вчена рада визнає для тебе найдоцільнішим.
— Які предмети ви вивчаєте?
— Усі необхідні для роботи і спілкування.
— Якщо хтось захоче розірвати контракт?
— Таких випадків поки що не було.
— Хто вас навчає?
— Найкращі спеціалісти світу з різних галузей.
— Звідки вони?
— Майже всі — колишні студенти коледжу.
— Є винятки?
— Є. Вчителі аеробіки, карате, танців. Наставник поводження в товаристві, курсові куратори.
— Невже вам не хочеться хоч раз за час навчання побувати на материку?
— Ми буваємо. Три-чотири рази на рік. На практиці. У тих фірмах, які виявляють до нас інтерес. Протягом усього іншого часу ми навчаємося і працюємо. І нам настільки цікаво, що таке бажання не виникає. Ніколи. Треба багато встигнути.
— Чи дозволяють вашим родичам бачитися з вами?
— Тричі на рік. На Великдень, Різдво і день організації коледжу.
— Чи задоволені ви своєю долею?
— Ще б пак!
— Чому на острові ми не бачили жодної живої душі?
— У нас немає нероб. Усі або навчаються, або працюють, або розвивають себе у спортивних секціях та гуртках мистецтв.
Під час інтерв’ю Ден штовхнув мене в бік.
— Раджу стенографувати і поменше знімати на відео, якщо хочеш мати матеріал.
— А це чому? — прошепотів я.
Та Брейл тільки рукою махнув.
— Потім сам побачиш.
Я зважив на його поради і, як «венесуелець», більше записував до записника, ніж на відеомагнітофон.
Ми поставили безліч простих і складних запитань. І на всі одержали відповіді. Втомлені, але дуже задоволені, ввійшли до кабінету директора. Він сидів за величезним письмовим столом у чорному костюмі з краваткою-метеликом і щось писав. Ліворуч світився монітор, на екрані якого ми побачили конференц-залу. Студенти, весело перемовляючись, залишали її.
— Ви задоволені розмовою, панове? — директор підвівся нам назустріч.
— Ще б пак! — радісно вигукнув Еміль. — Це буде кращий мій репортаж!
— Чудово! Тепер я готовий відповісти на всі ваші запитання.
— Мені здається, — почав Ойлен, — щонайменше дивним дозвіл на сьогоднішню розмову. Адже, наскільки мені відомо, раніше своїм вихованцям ви не дозволяли спілкуватися з пресою?
— Ви праві. Ми хотіли захистити їх від вашого брата. Для їхнього добра. Ви розумієте, робота з талановитими людьми має свою специфіку. Передчасна реклама студентам тільки зашкодить. Ми й сьогодні виставили проти вас команду випускників, — директор посміхнувся. — Цих вам уже не збити з пантелику!
— Ми це відчули, — буркнув Ден.
— Нам не дуже хотілося організовувати цю дискусію, — продовжував Отто Гредт, — та ваші колеги, панове, почали друкувати, вибачте на слові, нісенітниці про наш навчальний заклад.
Він бридливо дістав із шухляди купу газетних вирізок.
— Тому, — продовжував свій монолог директор, — вибір упав на вас, тих, хто не хотів або не встиг ще опублікувати про наш коледж якусь нісенітницю. Дали вам можливість поговорити зі студентами про все, що захочете. Після того, як я задовольню вашу цікавість, покажемо вам острів. Єдине прохання: опишіть усе, що почули й побачили, так, як воно є. Сподіваюсь, після ваших публікацій нам дадуть можливість спокійно працювати. А то, знаєте, щоночі вашого брата біля берегів виловлюємо. Або «героїв», які намагаються «врятувати із полону бідних в’язнів науки». Усе це страшенно заважає працювати. Острів — моя власність. Школа-коледж — дітище батька. І єдине наше прагнення — щоб нам врешті дали спокій!