Мені здалося, останні слова Гредт сказав, ледь стримуючи гнів.
— Отже, запитуйте, панове.
— Хто був ваш дід, гер Гредт? — простодушно запитав Еміль Тьєро, майже під ніс тицьнувши мікрофон.
— Відомий підприємець Генріх Гредт був великою людиною. Так, так, панове. Я чудово розумію, на що ви натякаєте. Але, крім школи промислової розвідки, він мав три заводи, театр і кіностудію. На ті часи це було не так уже й мало.
— Яку спадщину він залишив вашому батькові? — запитав Чарльз.
— Три мільйони.
— Чим займався ваш батько?
— Це була зовсім інша людина. Його більше цікавили мистецтво, література. Але ні в чому великих здобутків він так і не досяг. Наш театр з його п’єсами успіхом не користувався. Це ви, напевне, читали у підготовлених для вас проспектах. Та батько дав мені й сестрі чудове виховання й освіту. І майже неторканою залишив спадщину діда. Сам жив на проценти. Я дуже любив батька. Він був доброю людиною, але, на жаль, так і не знайшов себе у жодній справі. Правда, ідея створення школи-коледжу для обдарованих юнаків і дівчат належить йому.
— А ви знайшли себе?
Очі Отто Гредта заблищали чорними вуглинками.
— Як бачите. Я втілив мрію батька, і щасливий з цього.
…Того дня я також поставив Гредту кілька запитань, на які він, як мені здалося, відповів без вагань.
А потім було найцікавіше. Він провів нас по школі й показав острів.
Коледж вразив нас. Це був сучасний навчальний центр, нашпигований комп’ютерною технікою останнього покоління, тобто для спілкування з нею голосом. Нам показали затишні житлові блоки з басейнами і зимовими садами, офіси з чудовими спортзалами й тренінгами, і все це компактно, всередині скелястого острова. Звичайно, показували нам далеко не все. Але те, що ми бачили — вражало.
Ден під час екскурсії кілька разів пробував відірватися від нас. Але його тактовно повертали.
Записуючи відповіді в кабінеті директора, я все ж устиг помітити, що безбарвний обідок моєї сьомої кулькової ручки у наборі змінив забарвлення. Це свідчило про те, що рівновага мого електричного і біополя порушена. Відтінок зміни забарвлення індикатора відкривав таємницю: десь, певно, в одязі, закріплений радіоактивний ізотоп-маяк. Цей невидимий «мічений атом» можна було прихопити де завгодно. Крапля, часто невидима для неозброєного ока, випромінює якийсь ізотоп. От і все. Та з’явилася вона на острові. Що означає — нас не бажають випускати з поля зору. І, можливо, не тільки на острові. Тому спроби Дена відірватися або загубитися були приречені на невдачу. Я подумав, цього разу до таємниці, напевне, не доступитись. Доведеться ще раз навідатися сюди. А ізомаяк? Це не так і погано. Хай працює. Але на мене, а не супроти.
Як я й передбачав, не обійшлося без пригод. Після повернення на материк репортери навперебій кинулися до своїх студій — монтувати зняте. Та не так усе просто! У жодного з них нічого не вийшло. Запис виявився нечітким, каламутним, мов у тумані Я відразу згадав Денові слова — не покладайся на відеотехніку, стенографуй. Отже, він передбачав подібні наслідки?
Півночі після візиту я не спав. Намагався проаналізувати все, що сталося наступного дня після прибуття на місце.
Отже, у моєму блоці, крім «клопів» місцевої контррозвідки, кимось встановлено кілька нових… Що переслідував своїм візитом до мене Ден Брейл? Чому він не тільки взяв мене замість когось на острів, а й попередив про марність відео на острові? У чому таємниця коледжу?
На деякі із запитань я зміг відповісти вже тоді. Мені було зрозуміло: Ден уже раніше побував на острові й намагався зробити відеозапис. Одночасно він хотів, щоб я зібрав матеріал. Чекають на мою публікацію? Навіщо? Не було сумнівів у тому, що директор коледжу, по суті, попередив нас про неможливість нелегально потрапити на острів. Натяк його на «рятівників» прозвучав досить прозоро. Очевидно, наш одяг позначили радіоактивними ізотопами, щоб не випускати нас і на хвилину з поля зору на острові, а можливо, і тут, на материку… Отже, нас вели заданим маршрутом, чогось не хотіли показати, боялися, щоб ми кудись не потрапили. Куди?