Відпливаючи з острова, я звернув увагу на антени радарів біля узбережжя. Заходи безпеки з повітря. Чому? Для чого треба ізолювати студентів від усього світу на час навчання? Адже, якщо судити з прес-конференції, навчаються вони із задоволенням.
Раптом пригадалася остання розмова з полковником.
— Ти працюй, а ми будемо готувати варіант «С».
Він це зумисне сказав, щоб мене підігнати. Варіант «С» — введення нашого агента як студента коледжу. Складно і небезпечно, а головне — довго. Час же працює проти нас, гинуть люди, які доторкнулися до таємниці Сумраїтської школи-коледжу.
Пригадалося сумне обличчя професора Сивка з його дивною втратою інтелекту, здається, так він визначив свій стан. І потім, дуже мене приголомшила пожежа на дачі і загибель Ромозова від вихлопних газів власного автомобіля. Тут щось негаразд. Гинуть люди, останні, хто спілкувався із Сивком напередодні його дивної хвороби, якщо це хвороба.
Зітхнувши, я перевернувся на правий бік. Поглядом випадково ковзнув по шторі вікна. Що це? За шторою — силует? І не на вісімдесят сьомому поверсі?
Не рухаючись, приготувався до зустрічі з незнайомцем. Тим часом він наклеїв на скло пластир і безшумно видавив шибку. Рука в капроновій темній рукавичці нечутно відчинила двері балкона. До мого ліжка було метрів п’ять. Та незваний гість у чорному трико, схожому на водолазний костюм, бо відкритим було тільки обличчя, до мене не підійшов. Його цікавив мій телетайп. Хвилини зо три він длубався в ньому. Потім так само тихо вийшов на балкон. Зачинив двері. Через хвилину щось чорне вдарилося об скло, звук був схожий на різкий помах крил. У кімнату, розбиваючи скло балконних дверей, впав якийсь величезний птах.
Підвівшись, я ввімкнув світло. Поранена осколками скла, на підлозі билася велика сова. «Оригінально, — подумав я, — замітають сліди». Натиснув кнопку виклику чергового портьє. Він ввійшов через хвилину — заспаний і невдоволений. Ще б пак! Чотири години ранку.
— А… Знову, — сказав сумно. — Вже п’ята в цьому році. І чому вони у вікна летять?
— П’ята? — перепитав я.
— Так… Уже п’ята таким ось чином залітає до нас погостювати. Мабуть, у них з орієнтацією щось негаразд…
Коли портьє пішов, прихопивши з собою уже мертву сову, я, не вмикаючи світла, користуючись ліхтариком, обстежив телетайп. Не відразу, та все ж знайшов «подарунок».
…Вранці, начитавши на диктофонну «Любаву» статтю для агентства, яку відразу ж паралельно передав телетайпом, я вийшов у місто.
«Хвоста» помітив на першому ж перехресті. Стежили майже відкрито, непрофесійно, дідівським методом візуального нагляду з передаванням об’єкта по ланцюжку. Тому я відразу відзначив: непрофесіонали.
Не звертаючи уваги на «хвіст», що періодично змінювався, я йшов наміченим маршрутом. Кінцевою моєю метою був невеличкий спортивний аероклуб. Але знати це моїм переслідувачам було зовсім ні до чого. Тому у величезному універмазі я без особливих труднощів позбувся наглядачів, вийшов у двір через службовий хід. Звідти на сусідню вулицю, де для мене на стоянці було залишено вишневий «Фіат» останньої моделі, одна з найпоширеніших тут марок автомобілів.
У машині я перевдягнувся у легку спортивну куртку, одягнув величезні дзеркальні окуляри. Мою голову прикрасив поширений тут білосніжний пляжний берет. Тепер мене з першого погляду не впізнати, а довго розглядати себе я не дам.
Поглянув на годинника. Чверть на десяту ранку, а я ще не снідав. Перш ніж увімкнути запалювання, подивився на свій улюблений набір кольорових кулькових авторучок, з яким не розлучався. Обідок, що мене цікавив, кольору не змінював. Отже, мічений атом разом з дорожнім костюмом, як я й передбачав, залишився в готелі.
У бістро на площі Свободи було лише кілька чоловік. Один з них — мій зв’язковий. Поки я замовляв собі каву і омлет, зв’язковий розрахувався і пішов до виходу. Ми тільки на секунду перезирнулися. На столику, який тільки-но залишив мій колега, я знайшов усе, що мені було потрібно. Уже в машині переглянув замітку в залишеній мені в бістро газеті. Моя подорож на острів разом з репортерами не схвалювалася. Я подумав і не погодився. Відмовся я від цієї екскурсії, хіба б дізнався, що є ще практично закритий для доступу співробітників десятий поверх коледжу? І що потрапити на нього, очевидно, можна лише з кабінету Отто Гредта. І користуються таємним ходом досить часто. У цьому я не сумнівався. Ще під час розмови з директором я уважно оглянув кабінет і помітив на килимі біля його столу ледь помітну доріжку: ворс дужче вичовганий, ніж в інших місцях. Доріжка вела до гобелена, прикріпленого до стіни так, що його можна було за лічені секунди відхилити. Але, боюся, доріжку помітив не тільки я. Ден також зацікавився гобеленом.