Зараз він відчував те ж саме — цілковитий спокій навколишнього міста. І те, що якась всеосяжна жіночність рухає його вперед.
На останній бетонній швартовій тумбі сидів чоловік у кінській попоні. Уже на середині молу Каспер зрозумів, що бачив його раніше — бачив або чув.
Людина з обличчям кольору свіжозвареного буряка встала, у бірюзових очах не було ніяких ознак того, що вона впізнає Каспера, та й навряд чи це було можливо — Каспер був обмотаний бинтами, немов мумія. Це була та людина, яка неподалік від Національного банку вела катер Стіне — цілу двотижневу вічність тому.
— Якщо нам треба потрапити до блокованого району, — заявив він, — то ще пять тисяч зверху.
Бор мав ще нещасніший вигляд у світлі енергозберігаючих ламп. Стіне колись розповідала Касперові про неприйняття Ейнштейном трактування квантової механіки. Як і всі великі гравці в покер, Ейнштейн мав відчуття меж випадкового. Зустріч тут, у Південній гавані, з людиною з буряковим обличчям була за цими межами. Каспер пощулився. На коротку мить у нього виникло відчуття, що Всевишня грає крапленими картами.
Він дістав коньяк, африканка простягнула йому два стаканчики для промивання очей. Незважаючи на тремтіння в руках, він не розлив ані краплини.
— Ми із сестрою Глорією, — сказав він, — живемо в одному монастирі. Чоловіче й жіноче відділення розділені ґратами. Ми дивилися одне на одного через ґрати цілий рік. Якраз сьогодні день її вісімнадцятиліття, нас відпустили до міста. Тож ми хотіли б відсвяткувати це на самоті.
Чоловік подивився на пов’язки, на гіпс. На інвалідне крісло.
— Тоді п’ять тисяч зверху. Як застава. Отримаєте їх назад, коли повернетеся.
Каспер начепив окуляри. Відлічив половину суми. Не без зусиль.
— Ми залишимо катер там, — сказав він. — Біля Нової гавані. Для вас — ніякого ризику. Ви, звичайно, пам’ятаєте, що таке бути закоханим, коли тобі вісімнадцять.
Чоловік втупився очима в Каспера. Каспер підняв стаканчик.
— За Спасителя, — вигукнув він. — Перший тост завжди за Спасителя.
Сестра Глорія поклала алюмінієві рейки на пристань і закотила Каспера в катер.
— Це «Янмар», — зауважила бурякова людина, — ви справитеся з ним?
Черниця відкинула кожух двигуна, відкрила паливний кран, повернула ключ запалювання — двигун прокинувся. Вона відв’язала швартови, увімкнула передачу, додала газу — катер поволі пройшов повз чоловіка, що стояв на пристані. Каспер знову підняв стаканчик.
— Вона закінчила курси кочегарів, — повідомив він. — До того як пішла вчитися на медичний. Але потім вона дала вічну обітницю. І піднялася до чорного пояса.
Катер вийшов із Шлюзової гавані, тут фарватер ставав ширшим.
— У нас тут були тренування, — сказав Каспер, — коли я був маленький. Невеличкі цирки, у яких не було коштів на справжні зимові стоянки, знімали майданчики в Північній гавані або тут. Навесні в обідню перерву ми приходили сюди й сиділи на молу — біля складів з прянощами. У мене тоді була мрія, фантазія — тоді і потім, довго-довго. Така постійно виникаюча картинка. Я уявляв собі, що у мене будуть діти і я покажу їм, де я жив. Я завжди уявляв собі саме цю гавань. Одного чудового дня я стоятиму з дітьми на кормі парусного судна, дивлячись на Південну гавань, і ми пустимося в мандри. Це буде відчуття великої свободи.
— А з вами була яка-небудь жінка? — спитала африканка. — У мріях?
Він задумався.
— Ні, — відповів він. — Чесно кажучи, там були тільки я і діти.
Вони пройшли повз острів Тайльхольмен, по лівому борту відкрилася бухта Теммерґравен — вони наближалися до блокованого району. Огорожа являла собою нейлонову сітку, що звисала з каната, протягнутого впоперек входу до гавані і прикріпленого до оранжевих буйків, — у середині була плавуча платформа з невеликою будкою і шлагбаумом.
Він згадав інші перешкоди, що трапилися на його шляху, поки він шукав Клару-Марію. Він подумав про Синю Пані. Він знав, що перед ним те, що проеціюється з його власної свідомості. На мить це розуміння зробило його цілком безтурботним.