Ділянка була обгороджена парканом з водостійкої фанери, таким, які зазвичай зводять навколо будівельного майданчика, паркан відокремлював шматок проїжджої частини та кілька будинків, що виходили на Гаммель Мент. За п’ятдесят метрів попереду паркан уривався, там була скляна будка, ворота і двоє службовців у комбінезонах.
Він підійшов до будки, за віконцем сиділа жінка у формі цивільної оборони.
— Можна передати маленьку записочку одному знайомому? — спитав він. — Близькому членові родини. Йдеться про житті і смерть.
Вона похитала головою.
— У нас тут вештаються сімсот журналістів. З усього світу.
— А подзвонити?
Вона похитала головою. Краєм ока він побачив верхнє ім’я на табличці з переліком товариств рятувальників, доброчинних організацій і підрядників.
— Я син старого Ханемана, — провадив далі він. — Він щойно став почесним членом Гольф-клубу в Селлереді. Старий усе життя мріяв про це.
— Він не зможе цього оцінити, — сказала вона. — Він помер у вісімдесятих.
Каспер побачив своє обличчя у склі. Воно було біле, неначе на нього було накладено повний грим для виступу. У жінки в очах з’явилася стурбованість.
— Може, вам викликати таксі?
Співчуття подіяло на нього як ін’єкція глюкози. Йому схотілося сісти до неї на коліна і все їй розповісти. Він кивнув у бік автівки.
— У мене там мій власний водій і лейб-медик.
— Ви знаєте якесь інше ім’я, крім Ханемана?
— Стіне Клаусен. Інженер.
— Темноволоса?
Він кивнув.
— Вона, здається, якось пов’язана з водогоном?
— Вона створена з води.
Жінка подивилася на аркуш паперу, що лежав перед нею.
— Вона серед групи зустрічаючих. На таксі. Спеціальний захід через особливо важливих гостей. Це означає, що вона живе в готелі. «Роял» або «Три соколи». Якщо стане відомо, що ви дізналися це від мене, мене звільнять.
Він глибоко вдихнув.
— Ангелів, — зауважив він, — ніхто не може звільнити.
Він сів у машину поруч з лікаркою. Вона сиділа в тій самій позі, в якій він її залишив.
— Він помирає, — сказала вона.
Він знав, що саме це вона й скаже. Особисто для нього все було не так драматично. Він уже давним-давно примирився зі смертю. Падре Піо[12] одного разу сказав, що коли подивитися на життя трохи ширше, то всі ми стоїмо на краю. Різниця полягає лише в тому, що одні стоять трохи ближче до краю, ніж інші.
Отже, це не з ним щось відбувалося, це змінювався світ навколо нього. Щойно місто здавалося глянсовою листівкою з краєвидом — і ось уже авто тихо лине потойбічним світом.
— Він має добрий вигляд.
— Преднізон. Свого роду хімічний камуфляж.
— Він сам знає?
Вони проїхали Зоолргічний сад і цвинтар Сольб’єрґ. Він не розумів, як вони доїхали до Роскілевай.
— Як правило, якась частина тебе знає це. Але більша частина не хоче цього знати.
Вона повернула на Ґлоструп, поїхала по кільцевій, звернула й минула промисловий район. За площею вона спинилася.
І заплакала. Тихо, але невтішно, не стримуючи себе. Вона показала на бардачок, він простягнув їй пачку паперових носових хусточок.
Він помилявся, коли міркував про любов багатих. Горе її походило звідкись із глибини, з місця потаємнішого, ніж депозитарій цінних паперів.
Вона висякалася.
— Розкажіть щось про нього, — попросила вона. — З часів вашого дитинства.
Прислухавшись до свого дитинства, він почув звук падаючої картоплини.
— Мені було десять, ми жили в Скодсборзі. Батьки завжди були кочівниками, навіть коли він почав заробляти гроші. Вони ніколи не облаштовували більше ніж по кімнаті для себе плюс кімнату для мене, як у житлових вагончиках. Решта кімнат зачинялася для заощадження тепла. Вони переїздили на нове місце раз на рік, Скодсборґ був рекордом, там ми жили майже чотири, там у них були три можливості втечі: Ересунн, Кюстбанен і Странваєн. Там я почав жонглювати. Я працював з картоплею. Розкладав долі ковдри і пледи, та все одно — десь щось тремтіло, коли я упускав картоплину на підлогу. Одного разу він, мабуть, почув це, бо зненацька з’явився у дверях.
Каспер заплющив очі, уявивши собі цю картину.
— На початку сімдесятих справжньої бідності вже не було, але він знав, що це таке. У дитинстві він голодував, і продавав гвоздики, і співав на вулицях, він ніколи так і не зміг нічого забути, це як з тими цирковими артистами, які пройшли через концентраційні табори під час війни, це ніколи не минає. Тому він залишив цирк, він бачив для себе тільки один шлях — добру освіту і надійні доходи. І ось тепер він стоїть у дверях. Підручники лежать на столі, я їх не відкривав. Він дивиться на мене. Це було понад тридцять років тому. Він міг би відправити мене до Херлуфсхольма, він міг би відправити мене учнем до магазину фарб, він міг би стерти мене на порох. Але він просто стояв у дверях, зовсім тихо. Раптом я відчув, що відбувається всередині нього. Ми обидва це відчули. Він зрозумів, що іноді бажання може виявитися більшим за людину. І що коли це бажання задушити, то людина загине. Тож він вийшов з кімнати, задкуючи, нічого не кажучи, і тихенько причинив двері. Ми ніколи про це не говорили. Але він більше ніколи не заходив до мене, не постукавши.