Він узяв чотириголосний акорд.
— Ми знову в тональності ре-мінор. Це той самий акорд, який Брамс використовує у своєму першому концерті для фортепіано, у вступній темі. «Чакона» проходить через усю класичну музику. Ми наближаємося до двісті двадцять дев’ятого такту, де Бах використовує баріолаж, він балансує між відкритою струною ля і виникаючими на струні ре звуками. Одночасно сльози і дивовижна сила. Повертається смерть з першої частини, але тепер у світлі втіхи, і торжества, і заспокоєння серця з другої частини. Це музика, яка виривається з приміщення. Це такий спосіб життя, коли смерть весь час поряд, а проте завжди багато сил, енергії і співчуття. Послухайте це: починаючи з двісті сорок першого такту і далі. Це сама смерть, просвітлена свідомістю. Бах не просто говорить, що можна пройти з розплющеними очима через смерть. Він сам це робить — у своїй музиці робить це. У чому тут секрет? Про це я і хотів спитати.
— Прощення, — відповіла вона. — Секрет у прощенні. Прощення не наповнене ніякими почуттями, воно дуже близьке до здорового глузду. Воно приходить, коли ти розумієш, що інша людина не могла вчинити інакше, а тільки так, як вчинила. І що ти сам не зміг би. Мало хто з нас насправді має вибір у вирішальних ситуаціях. Ти втратив близьку людину. І досі звинувачуєш у цьому всіх жінок. І мене теж.
Вона замовкла. Він хотів би поставити їй інші питання. Куди вирушає Максиміліан? Звідки вона, ця його любов до Стіне? До Клари-Марії?
На ці питання вже були дані відповіді. Вони із Синьою Пані були там, де, власне, й відповіді. Чи стояли на порозі — вона підвела його до порога. Він не знав, хто виконує музику, але вона звучала — хтось турбувався про цілісність і гармонію. Він бачив перед собою жінку, але вона вібрувала так, немов була частиною «Чакони». Ще він чув Клару-Марію, Стіне, Максиміліана. І свою матір. Ми назавжди обплутані переплетінням звуків і почуттів, і для цього переплетіння, точно кажучи, не має значення, живі люди чи ні.
Він поклав скрипку у футляр — хтось поклав скрипку у футляр.
Він устав з крісла, не розуміючи, як йому це вдалося. Біблія, як відомо, повна історій про глухих, які починають чути, і паралізованих, які починають ходити, але одна річ слухати історії, інша річ — брати в них участь.
Він сів їй на коліна — верхи, обличчям до неї, так як могла б жінка сісти на чоловіка.
— Не знаю, чи можна попросити дозволу поторкати ваші груди? — спитав він.
Вона розстебнула свою схожу на халат форму. Його руки ковзнули по її шкірі. Їй було, щонайменше, сімдесят. Шкіра була схожа на пергамент, але вібрувала життям.
Щільність тканини нагадала йому про те, що вона ніколи не годувала.
— А як це відчувається, — запитав він, — що так і не було дітей?
— Одного разу, коли мені були років шістнадцять, у нас: і матір’ю Рабією дещо трапилося, можна сказати, що те, що ста лося, в якомусь сенсі було схоже на твою трагедію. Це було одне з тих нещасть, після яких ніщо вже не може бути як раніше. Після цього у мене з’явилося відчуття, що всі діти наспранді мої. Що було б цілком безглуздо на підставі незначної біологічної спільності називати деяких дітей особливо своїми. Відтоді я належу — так мені, в усякому разі, здається — всім дітям.
Її нормальне звучання і барви стали повертатися. Повернувся потроху і навколишній світ. А з ним і африканка.
Вона стояла на доріжці за кілька кроків від них, чемно чекаючи. Поруч із нею стояло кілька дітей. Каспер упізнай серед них свого подільника з набережної Крістанс Брюґі'с, хлопця з діагнозом DAMP і водянкою в голові.
Він пересів назад у крісло. Сам поїхав уперед. Африканка зайняла місце за його спиною.
— Видатні учні, — пояснив він, — завжди потребували особливо інтенсивного духовного керівництва.
Діти задумливо проводжали його поглядом.
— Гадаю, тобі треба розповісти про це поліції у справах іноземців, — сказала африканка. — Вони чекають на тебе вже годину.
Крім нього й сестри Глорії, у приміщенні було п’ятеро: Синя Пані, Мерк, жінка із Странваєн, яка потім перев’язувала його в поліцейській префектурі, людина з буряковим обличчям і смарагдовими очима. Окрім них — добре одягнений старий з Міністерства у справах церкви, Вайдебуль. Вони сиділи за прямокутним столом, за яким Каспер уперше побачив матір Марію. На столі стояв магнітофон «Награ».