— Це казна-що, — сказала вона.
— Ти маєш дуже переконливий вигляд, — відгукнувся він. — Дуже по-чоловічому. За дверима стоїть моя валіза. Візьми її в руки. Йди так, ніби вона важка. Коли жінки і чоловіки несуть щось важке, їхня хода схожа. Трохи підніми валізу, щоб вона частково затуляла тебе. Сідай на заднє сидіння і не розмовляй з ними.
— Це погано кінчиться.
— Це приречено на успіх. Це архетип успіху. Як у «Фіделю»[91]. Вона шукає свого коханого в підземному світі. Перевдягнена чоловіком. Коли закохані справді стають близькі, їм доводиться відкрити протилежну стать у самих собі. По той бік цієї подорожі вони обов’язково возз’єднаються.
— По той бік я більше ніколи тебе не побачу.
— Ти втечеш від них. Ти переконаєш африканку і Франца Фібера. Вони мої вірні помічники. Ви візьмете машину. І заберете мене в Державній лікарні. За годину.
Синя Пані, схоже, чекала на них. Біля басейну. За кущами. Прислухаючись до води. І ось вони опинилися перед нею.
Вона оглянула їх. Уперше за весь час він почув, що вона втратила рівновагу і справді приголомшена. Але майже миттєво тиша відновилася.
Вона не кричатиме. Ось зараз вона повернеться, перетне подвір’я і покличе Мерка, ніяк не порушуючи загального спокою. Щойно вона обернеться, він зав’яже їй рот хусткою. Це буде ще один крок до етичного занепаду — застосування грубої сили щодо немолодої жінки й ігумені монастиря. Але іншого виходу у нього просто немає.
Вона подивилася повз Каспера прямо на Стіне. На її чоловіче вбрання і стрижку «під пажа».
— Каспер Кроне, — сказала вона, звертаючись до Стіне. — Біля входу вас чекають двоє поліцейських. Стіне, пройдіть до воріт, там стоїть патрульна машина. Вони обіцяли підвезти вас до міста. Хай буде з вами Господь!
Перед входом стояли дві машини: поліцейська патрульна й цивільне «рено». Біля патрульної машини стояли двоє поліцейських. Він пішов до «рено». Долаючи пориви вітру. З «рено» вийшли два ченці.
Подивившись на них, він почув двояку реакцію. Суміш здивування і співчуття через носову хусточку і сльози. І трепетання пробуджених інстинктів, які така жінка, як він, має викликати у чоловіків, якщо вони не співаки-кастрати й не ангели.
Вони відчинили йому дверцята, він сів на заднє сидіння.
Стіне вийшла з будинку, прикривши обличчя вилогою піджака. Мерк ішов за нею, поруч — Синя Пані, вона й звернулася до поліцейських.
— Я попросила його закривати обличчя, — пояснила вона. — Його треба захистити від можливих контактів із пресою. Нам не потрібно, щоб його хтось упізнав.
Машина, де сидів Каспер, завелася й виїхала на шосе.
Він поринув у сидіння, віддавшись знемозі, яка часто очікує нас у машині. Він згадав поринання в сон у «вангарді» в дитинстві, дотик материної руки до щоки. Йому хотілося, щоб вона була зараз тут, поруч з ним, хіба це соромно — нудьгувати за матір’ю, коли тобі сорок два і ти йдеш по tightrope[92] над прірвою? У нього боліли всі суглоби. У кого б знайшлася кава, знайшовся б арманьяк, знайшлося б трохи органічної хімії, щоб не заснути.
Нічого цього не було. Замість цього почалася молитва. Молитва — це паперовий кораблик бадьорості, що лине мирським потоком утоми.
Він міг би здатися. Міг би сказати, хто він такий. Його б відвезли в Аудебо. Він міг би поринути в сон. Почекати, поки вони розберуться з його справою. Вони б дотримали своєї обіцянки. У листопаді він би вже виступав у Центральному цирку. Першого квітня — у цирку Бенневайс у Беллахої.
Він почув Максиміліанів голос. Голос донісся до нього крізь тридцять років. Молодий голос, немов час — лише акустичний фільтр, який ми ставимо, щоб не стикатися з тим фактом, що всі звуки наявні завжди і скрізь. У Максиміліанових словах він чув діалектне забарвлення — батькове дитинство минуло в Тендері. «Я вирішив, що, як у мене колись буде дитина, я не будитиму її вночі. Я віднесу її на руках із фургона в ліжко».
Вулиця Люнґбювай кінчилася, вони перетнули круглу площу Вібенсхус.
Він звернувся до двох спин перед собою, притискаючи хустинку до рота і давлячись слізьми.
— Ми даємо вічні обітниці, — почав він. — Стаючи черницями. Цілковитий послух. Ніякої власності. Ніякої сексуальності. Останнє — найгірше. Ось чому я плачу. Уявіть собі моє становище. Жінка, якій трохи за тридцять. Повна життєвих сил.
Спини перед ним застигли, неначе спинномозкова рідина почала коагулювати.
— Люди поза монастирем нас не розуміють. Ви знаєте вульгарні історії про черниць і матросів. Усе це неправда. Насправді про що ми мріємо, лежачи на твердому матраці, поклавши руки на ковдру, — так це про двох ставних поліцейських.