— Мені треба сказати тобі щось важливе, — сказала вона.
Він відчув, як у животі у нього все стискається. Усі живі істоти хочуть, аби їм дали спокій, коли вони випорожняються. Неможливо дати здачі, одночасно розслабляючи нижню частину тіла. Неможливо вдарити іншу людину головою. Листуватися з Податковим управлінням теж не вийде.
Вона відкусила шматок бутерброда. Їй було все одно. Він несподівано зрозумів, що навіть найглибинніші наші комплекси зумовлені культурою. І що Стіне якимсь робом вдалося від них звільнитися.
— Я дещо зрозуміла сьогодні вранці, — сказала вона. — Щойно ти розплющив очі. І день тільки почався. Тієї миті мені здалося, що я сиджу біля твого смертного одра.
Він нічого не міг їй відповісти. Він сидів на горшку. А вона говорила як героїня шекспірівської п’єси. Він абсолютно не розумів, що йому робити в такій ситуації.
— Цієї миті, — продовжувала вона, — я зрозуміла, що кохаю тебе.
Що він мав відповісти? У такій обстановці?
— Може, ти вийдеш, — сказав він тоді. — Мені треба підтертися.
Вона підвела голову від ноутбука.
— Ми неподалік від центральної насосної станції, потім трубопровід піде вниз, під воду. На тому боці має бути нова труба, яка ще не використовувалась. Але нам треба проминути насосний агрегат.
Вона знову встромила очі в дисплей. Каспер почув поряд батька. Максиміліан спирався на одну з Францових милиць. Африканка засунула пакети з розчинами в кишені його комбінезона. Батько і син подивилися на двох жінок і молодика, схилених над комп’ютером і світловим табло.
— Вони схожі на солдатів, — зауважив Максиміліан. — Солдатів спецпідрозділу. Але в них немає злості. Що їх спонукає?
Каспер почув, як їхні з батьком системи синхронізуються. Таке буває в усіх родинах. Між усіма людьми, які люблять одне одного. Але рідко. І як правило, ніхто цього не помічає. Не помічає, що на частку секунди зникають маски. Неврози. Глибинні травми. На частку секунди зникають всі прогріхи минулого, які ми дбайливо зберігаємо в пам’яті на випадок, якщо знадобиться шантажувати одне одного. На мить усі вони зникають, і ти чуєш звичайну людяність. Крихку, але наполегливу. Серед пацюків, насосів і потоків нечистот.
— Їх спонукає, — продовжував хворий, — щось таке сильне, що вони готові піти на смерть заради цього. Я це чую. Що це?
Каспер почув тугу в батьковому голосі.
— Твоя мати… І Вівіан, — продовжував Максиміліан. — Ці дві жінки. З ними я був уже майже готовий стати самим собою. А проте. Коли доходить до діла, бракує сміливості. І так само з любов’ю до цирку. Я не міг зважитися. І з любов’ю до тебе.
Вони подивились один одному в очі. Нічого недомовленого не лишилося.
— До речі, про тебе, — вів далі Максиміліан. — Ти найкраще, що ми з Хелене зробили. Багато чого іншого було добре. Але ти — найчудовіше.
Каспер простягнув руку і доторкнувся до щоки хворого. Протягом хвилини Максиміліанові вдавалося витримувати цю напруженість, потім він відвернувся. І все-таки, наскільки Каспер пам’ятав, це був його найтриваліший контакт з батьком.
— Вода відкачається за сто вісімдесят секунд, — сказала африканка. — Потім ми зможемо пройти.
Каспер почув, як змінюється звучання величезного насоса. Він повернувся до блискучого циліндра завбільшки з бродильний чан у пивоварні. Стінки його блищали від конденсату. Там, де вода стікала на бетонну підлогу тунелю, проти всіх законів природи росла трава, темно-зелена, з блискучим листям. Стіне нахилилася й зірвала листок. Вона піднесла його до Касперового обличчя. На темно-зеленій глянсовій поверхні блищала крапля води.
— Ця трава називається копитняк. Може рости навіть за такого освітлення.
Вона стояла зовсім близько.
— У мене було щасливе дитинство, — сказала вона. — Жодного дня в інвалідному кріслі. Нічого страшнішого за два шви і деякої кількості хлоргексидину в травматологічному пункті. Але я любила гратися в одну гру.
Крапля зрушилася з місця і попливла по крайці листка.
— Я намагалася зрозуміти краплю. Намагалася зрозуміти, що її тримає. Не дає їй розпастися на дрібні частини.
Можна було подумати, що це вона сама надала краплі руху. Але її руки були нерухомі. Вони були більші за його руки. Із синюватими прожилками. Спочатку завжди прохолодні. Але коли вона торкалася його, гладила його шкіру — хай навіть зовсім недовго, вони швидко ставали гарячими. Але завжди лишалися спокійними. І зараз теж. За цим спокоєм він чув легку вібрацію — звучання, подібне до того, на якому будується рага[97]. Йому знадобилася мить, аби визначити, що вона означає: це був страх за дітей. А проте вона міцно тримала в руках дійсність.
97
Рага — музично-естетична категорія, що охоплює правила побудови великої музичної форми у рамках індійської класичної музики.