Він увійшов до жіночої вбиральні. Кросівки стояли за унітазом, Це були його власні кросівки. Вона, напевно, знайшла їх у його валізі.
У них було звучання челести[103]. Засунувши руку всередину, він намацав гроші. Там лежало п’ять тисяч крон п’ятисотенними купюрами. Нільс Бор на них мав бадьоріший вигляд, ніж минулого разу.
Дзеркала над раковиною являли собою пластини відполірованої нержавіючої сталі. Одна з Касперових учениць втекла з такої вбиральні через дах, її так і не знайшли. Якщо на таке здатні пацієнти, то, вже напевно, і терапевт теж. Він став на бачок, потім на осушувач повітря. Підвісна стеля була із звукопоглинальних пластин «рокфон» — багато психічних розладів викликають підвищену звукову чутливість. Як, наприклад, у його випадку. Він натиснув на пластину і проліз угору, у вентиляційний канал.
З вентиляції він вибрався навпроти порожнього кабінету, що виходив на вулицю Хенріка Харпестренґа, і стрибнув з вікна на зелений лужок навпроти лікарняної пральні. Через відчинене вікно він потягнув із стопки білизни сині робочі штани.
Потім, ведений щасливим осяянням, повернувся до головного входу.
У приймальні він назвав ім’я Лоне Борфельдт, йому назвали поверх, номер відділення і палати — і він злетів угору.
Палата хірургічного відділення була розрахована на кілька осіб. На ліжку біля вікна лежала людина із забинтованою головою, яка, проте, випромінювала звучання і всепроникну хвилю життєвої сили. З-під пов’язок стирчало жмуття чорного волосся — як з одежної щітки.
Поряд з ліжком на стільці сиділа Лоне Борфельдт. Вона була на останній стадії вагітності, коли і тіло, і звучання його, здавалося, от-от вибухнуть.
— Я тут підробляю лікарем, — пояснив Каспер, — і взяв додаткове чергування, щоб дізнатися, як ваше самопочуття, якщо ви, звичайно, не проти.
Він нахилився і припав вухом до живота жінки. По тілу лежачого в ліжку чоловіка пробігла судома.
— Звучання стабільне, — констатував Каспер. — Йому довелося пережити сильне потрясіння. Але він приходить до тями. Діти надзвичайно витривалі. Він стане доношеним хуліганом. Як справи у жениха?
— Він ще не дуже може розмовляти, — відповіла жінка.
— Радійте цьому, — порадив Каспер. — Поки є чому радіти. Ми всі дуже багато говоримо.
— Що з дітьми?
— Вони повернулися. До батьків.
В очах у неї блиснули сльози.
— Каїн зник, — сказав він. — Може, у вас є припущення, де б я міг його знайти? Для того щоб чемно обмінятися думками про те, що сталося.
Вона похитала головою.
— Єдине, що я кілька разів чула, — сказала вона, — то це те, що поблизу має бути сауна.
Каспер відійшов до дверей.
— Ми хотіли б віддячити, — сказала вона.
— Бетховен, — мовив Каспер, — коли публіка занадто голосно ридала, говорив: «Художникові не потрібні сльози. Йому потрібні аплодисменти».
— І хотіли б запросити вас на хрестини, — продовжила жінка.
Пацієнти з інших ліжок уважно стежили за цим обміном репліками.
— Така широковідома людина, як я, — сказав Каспер, — за звичай змушена оберігати своє особисте життя. Але цього разу я готовий зробити виняток. Я обов’язково прийду. Я к добра фея. Як подарунок юному неповнолітньому злочинцю я принесу найтонший слух. І вишукані манери.
— А ми, зі свого боку, — сказала Лоне Борфельдт, роздивляючись робочі штани і Касперову футболку, — могли б допомогти вам трохи краще одягтися.
Він пішов по Блайдамсвай, а коли почув сирену, пірнув у Фелледпаркен. Усередині себе він усе ясніше розрізняв слова молитви: «Хай збудеться воля Всевишньої, навіть якщо це означає, що мене схоплять. Але при цьому ми все одно просимо про те, щоб нам було даровано хоч би годину».
Якась жінка пробігла доріжкою повз нього. Вона була в спортивному костюмі з гладенької лискучої тканини і кросівках.
Він побіг слідом. Порівнявся з нею. Це була начальник відділу N Аста Борелло.
— Я втік із закритого відділення, — пояснив він.
Не зупиняючись, вона повернула голову. Побачила лікарняну футболку.
Він не міг більше бігти з тією ж швидкістю, але, дякувати Богу, в цьому вже не було потреби — вона пригальмувала й пішла повільними кроками. Тупо дивлячись перед собою. Йому було шкода її — він чудово розумів, що вона відчуває. Сподіваєшся, що стоїш перед міражем. І одночасно усвідомлюєш, що, на жаль, усе це наяву.
— Я хочу сказати, що не тримаю на вас зла, — сказав він.
Вона хотіла була побігти далі, але ноги її не слухалися.
— Я не просто з радістю заплачу податки, — продовжував він. — Я заплачу їх, тремтячи від радості. Але я хочу допомогти вам просунутись далі. У вашому особистому розвитку. Якщо працюєш у Податковому управлінні й посилено займаєшся спортом, то є небезпека втратити природну, пластичну жіночу спонтанність. Поміркуйте над цим.