Йому треба було рухатися далі. Він перейшов на рись. Добігши до розарію біля поштового відділення Естербро, він обернувся й помахав рукою. Вона не відповіла на його вітання. Але навіть на цій відстані він чув, що їхня зустріч надовго залишиться у неї в пам’яті.
Він почекав за кущами, навпроти сходинок, що вели до входу. Не минуло й п’яти хвилин, як зупинилась автівка, з неї вийшов чоловік, щоб опустити листа в поштову скриньку: ключ залишився в запалюванні, і двигун продовжував працювати.
Каспер забрався на сидіння водія. Поруч з ним лежав піджак у матер’яному чохлі і мобільний телефон — на щастя, увімкнений, яка удача! Хто має, то дасться йому — Євангеліє від Св. Марка, 4:25. Він замкнув усі двері і трохи опустив скло.
Чоловік виявився світловолосим принцом Валіантом — професором Франком.
Каспер услухався в ситуацію. У її божественну неправдоподібність. Він знав, знав, не усвідомлюючи цілком, що він — на порозі того місця, де створюється storyboard[104] його життя.
— Я людина твердих моральних принципів, — сказав він через віконну щілину. — Глибоко віруючий. Але мені потрібне авто. Я відчуваю, що не випадково це виявилася твоя автівка.
Я відчуваю, що нам з тобою ще доведеться побачити проблиск кармічної компенсації. Щось подібне до доленосної подяки. А проте я кажу тобі: можеш забрати своє авто завтра. Біля циркового майданчика в Беллахоє. Ключі будуть за дашком.
І натиснув на газ.
Він проїхав мостом Ланґелініє і зупинився біля будинку митниці. Здоровий глузд підказував, що йому б слід було потурбуватися про серйозні, невирішені, екзистенціальні питання: Де жінка? Де дитина? Як він має помститися? Але здоровий глузд — це лише один з багатьох голосів у нашому внутрішньому хорі хлопчиків. Замість нього він почув весну. Почув навколо себе життя. Навіть коли всі навколо в порту зайняті зароблянням грошей, не маючи перед собою іншої перспективи, крім виходу на заслужений відпочинок з надмірною вагою і пристойними заощадженнями для дітей, яким насправді украй шкідливо успадковувати великі суми, — навіть тоді весна звучить дивовижно. І не тільки для людей. Каспер чув і перелітних птахів, що летіли до Фальстербо, — весна, яка прагнула потрапити до Швеції. Він набрав той номер, який Каїн написав на лотерейному білеті.
— Слухаю.
Треба бути обачним, коли збираєшся взяти телефонну трубку, адже одного чудового дня може подзвонити хтось із великих клоунів. Каїнові не слід було відповідати на дзвінок — щойно він підняв слухавку, його місцезнаходження було встановлене. Каспер услухався протягом хвилини. Потім відключився.
Він поїхав назад повз Англійську церкву, на її місці російський цар колись планував масштабне будівництво Російської церкви, можливо, що ісихазм[105] — якби йому трохи пощастило — став би популярніший серед данської публіки.
Каспер поставив автівку на площі перед Мармуровою церквою. Надягнув піджак. У крамничці на Дронінґенс Тверґаде купив колоду карт. Перед церквою Олександра Невського він зачекав хвильку, милуючись зображенням князя Олександра пензля Броннікова, глибоко вдихнув, помолився і прислухався до церкви. До її строгості. До її співчуття. Її стійкості. Її глибокого переконання, що осягнення Божественного вимагає щоденних зусиль. Як і цирк. Ідея Лютера про те, що все визначено наперед, з погляду Каспера, цілком суперечила нашому спільному повсякденному досвіду. Незадовго до смерті Ґручо Маркса[106] один журналіст запитав його про екзистенціальне підбиття підсумків. Великий комік прибрав іронію з обличчя, немов латексну маску, — коли три чисниці до смерті, часу для чогось іншого, крім правди, вже немає. «Більшість з нас, — сказав він, — змушені компенсувати свій низький інтелект наполегливою працею. Головне — щоденні зусилля».
Він натиснув на ґудзик дзвінка, диякон відчинив двері.
— Мені б помитися, — сказав Каспер.
Вони пройшли через невелику залу, диякон повів його до наступного приміщення, простягнув Касперові великий шорсткий рушник. Пара, густа, немов дим, ударила їм у лице.
Це була російська лазня. Каспер пройшов вузьким, викладеним плитками коридором, він налічив п’ять відчинених дверей, що вели до маленьких приміщень, у кожному з яких були низькі ванни, в деяких з них лежали чоловіки, плаваючі, невагомі, з роздутими щоками, схожі на морженят. Коридор привів у залу з маленьким круглим басейном з гарячою водою, на сходинці сиділи шестеро чоловіків, троє з них були з довгими бородами.