За Касперовою спиною щось ворухнулося — у дверях стояв диякон.
— Я прошу вибачити за те, що сталося, — сказав Каспер, — але як ви можете пускати сюди такого мандрила, як Каїн? Це понад моє розуміння.
— Якщо якесь місце або простір істинно божественні, — сказав диякон, — то вхід відкритий для всіх.
Троє чоловіків подивилися один на одного. Каспер відзначив, що він помилявся в Східній церкві. Можливо, вона зрештою вмістить і переживе сучасний світ.
— Це стосується також і нашої знайомої, — спитав він, — матері Марії — ігумені Баґсверда?
Диякон відповів не одразу.
— Ми прагнутимемо до цього, — промовив він.
Каспер склав лотерейний білет.
— На цьому білеті є декілька цифр, — сказав він. — Номери телефонів і таке інше. І ще виграшний номер. Мені вони більше не знадобляться. Там, куди я прямую.
Він засунув білет у нагрудну кишеню дияконового одіяння.
— Символічний внесок, — сказав він, — у богоугодну справу інтеграції норовистих пань.
Диякон провів його до виходу.
— Може, скажете кілька вдячливих слів? — спитав Каспер. — Це все-таки майже мільйон.
— Пахомій Великий, — відповів старий, — приблизно в 307 році шляхом Божественного одкровення отримав кілька монастирських правил, яких ми досі дотримуємось. У цьому одкровенні мовилося серед іншого, що коли хтось подає милостиню своїм братам і сестрам, то дякувати має той, що дає.
Каспер і диякон подивилися один на одного. Потім Каспер уклонився.
— Дякую, — сказав він. — Вам. Східній церкві. І Данській Державній лотереї.
Він залишив автівку на Нюбровай. Як і минулого разу. Але тепер він проїхав повз будинки і спустився до берега озера.
Він ішов, ледве пересуваючи ноги. Він схуд кілограмів на п’ятнадцять. Жиру зовсім не лишилося, навіть на сідницях. Синці з’являлися миттєво, досить було йому лиш трохи посидіти на стільці під час допитів.
Він знайшов місце в огорожі навпроти маленької церкви з куполом, де монастир не було видно з-за дерев. Якимсь дивом він зміг перетягнути своє тіло через паркан на той бік. Але перш ніж підвестися й піти далі, йому довелося відлежатися у траві хвилин десять.
Він увійшов до головної будівлі через чорний хід. Коридори були порожні. Десь вдалині йшла відправа. Звучав Бах — одна з великодніх кантат, та, де є слова «Зрадійте, серця».
Десь за цими звуками він почув те, що шукав.
Він піднявся ліфтом у гостьовий флігель. Їх помістили в ту келію, яка колись була відведена йому. Коли він був черницею.
Він постукав і увійшов. Стіне і Клара-Марія сиділи на ліжку й пили чай. Між ними вивершувалася гора ляльок. Він узяв стілець — той стілець, на якому колись сиділа Синя Пані.
Звучання навколо них було більше за приміщення, воно було склепінчастим, немов собор. Йому й раніше доводилося бути свідком того, як інтерференція між батьками й дітьми набувала такої форми — коли між ними справді була любов. І коли і жінка, і дитина ставали схожими на персонажів грецької міфології.
Він був чужим у цій звуковій картині. Йому в ній не було місця. Він не мав на неї права. Його ніколи не пустять всередину. Надто пізно.
— Добре, що ти прийшов, — сказала дівчинка. — Читатимеш мені перед сном. І ще гратимеш. І на скрипці, і на піаніно. Що-небудь цього, Баха. Щовечора.
Він підійшов ближче.
— Я сидітиму у тебе на колінах. А ти гладитимеш мене. Кожного вечора. Я це дуже люблю.
Вона почала наспівувати. Це була «Bona Nox».
Він відчув, що його пройняв піт.
— Мине багато часу, — продовжувала вона. — Багато, багато часу. Аж поки ти розплатишся. За те, що тебе не було в моєму дитинстві.
Вона ляснула по ляльках.
— Двісті ляльок «Братц». А вони обіцяли мені п’ятсот. Обіцяли!
Вона встала.
— Бувай, — сказала вона. — Я піду пограюся.
Проходячи повз нього, вона зупинилась. Погладила кінчиками пальців його підборіддя. Як доросла жінка.
— Вона моя, — сказала дівчинка. — Моя мама. Тільки моя.
Він кивнув.
— Я думаю, що ти не повинен їй говорити нічого такого, — продовжувала вона, — чого не можна було б сказати при мені.
Він знову кивнув. Чарівливість дівчинки була непохитна. Немов чарівливість Караяна. Ніхто не може суперечити Караяну. Чи Ріхтеру. Навіть Берґману не може.
І вона вийшла з кімнати.
Він почекав, поки не запанувало власне звучання Стіне. Воно теж являло собою простір. Дещо іншої форми, ніж спільне з дитиною. Він чув цей простір з найпершого разу. На березі. Тоді йому захотілося проникнути всередину. «Захотілося» — неправильне слово. Його туди затягло. І потім він так ніколи й не зміг вибратися назад. Ніколи не хотів.