Краще б вони не рухалися з місця. З тієї миті, як вони підвелися, все для них було втрачено.
Дівчинка відчинила їм двері. Вони вийшли. Потім вона зачинила їх за ними. І замкнула.
Двері, судячи з усього, збереглися з часів спорудження обсерваторії. Масивний дуб. Важкі, немов двері церкви.
Дівчинка обернулася до дітей і Каспера. І посміхнулася.
Це була посмішка, яка викликала у Каспера бажання забратися назад у коробку. Але було вже пізно. Ось чому слід гарненько подумати, перш ніж пускатися в мандри за межі власної індивідуальності. Повернутись назад може виявитися не просто.
— Не знаю, що ти думаєш про війну, — сказала вона.
Каспер нічого не відповідав.
— Ми думали, що коли показати світові щось, щось зовсім неймовірне, то, можливо, вийде змусити їх зрозуміти. Змусити дорослих зрозуміти. Змусити їх припинити воювати.
У Каспера пересохло в роті. Але одночасно стало мокро в очах.
— Дуже гарна думка, — сказав він. — Що ж ви хотіли показати світові?
— Щось досі ще небачене, — продовжувала вона. — Про що почув би весь світ. Який-небудь катаклізм у місті. У якому ніхто б не постраждав. Але всі побачили б, як дорого це може обійтися, якщо ми не зупинимося. Це єдине, чого люди справді бояться. Втратити гроші. Можливо, тоді вийшло б до них достукатись.
— І одночасно отримати п’ятсот ляльок, — продовжив Каспер.
Вона посміхнулася. Це не було схоже на посмішку доньки батькові.
— Одне одному не заважає, — пояснила вона.
Каспер кивнув. Шия у нього затерпла. Як під час стрімкого розвитку менінгіту.
— Бах теж би так сказав, — зауважив він.
Вона підійшла до нього впритул.
— Ми з тобою, — сказала вона, — ми класно повеселимося.
Він відсунувся від неї. Раптом вона зазвучала надзвичайно серйозно.
— Ми думали… Якщо для тебе щось дуже важливо, то немає нічого неможливого.
— Твій батько завжди виходив з того ж принципу, — сказав він. — Головне — достукатися до їхніх сердець.
Вона повернулася в коло.
— Ви що, опустили шар землі? — запитав він. — Свідомість може змінити фізичне?
Можливо, вона його не почула. Можливо, вона приглушила звук на його каналі. Він відчув такий гнів, що у нього перехопило дух.
— Ти пам’ятаєш, що я хочу бути льотчиком, — сказала вона.
Вона подивилася Касперові просто в очі.
— Це передпольотна карта, — сказала вона. — Перевірка кабіни. До запуску двигунів. Висотомір. Електрична мережа. Подача палива. Навігаційні прилади. Ввести маршрут у комп’ютер. Частота радіостанції. Я прочитала все це. У справжніх книгах. Ти допоможеш мені стати льотчиком, коли я виросту?
Він не рухався.
— Двигуни до запуску, — сказала вона.
Обличчя одинадцяти дітей були абсолютно відкритими. Абсолютно ясними. Розслабленими, як уві сні. Але з широко розплющеними очима.
— Ви це влаштували? — продовжував Каспер. — Викликали зсув ґрунту?
Вона подивилась на Каспера.
— Може, воно само собою сталося, — сказала вона. — Випадково. А ми начебто просто відчули це заздалегідь. А ти як гадаєш?
Він відчув напругу в приміщенні. Волосся на голові у нього стало дибки. Немов в електростатичному полі.
— Дещо там було по-англійськи, — продовжувала вона. — Cabin ready. Doors released[109].
Вона оглянула дітей. Один за одним вони кивнули. Каспер хотів би втекти. Але він знав, що надто пізно. Контроль свідомості над тілом уже був порушений.
— Ready for pushback[110], — сказала дівчинка. — Копенгагенській обсерваторії з Каспером Кроне, Стіне, їхньою донькою і друзями cleared for pushback[111].
Вона підняла вгору великі пальці.
На мить будинок завібрував. Не дуже, але цілком відчутно. Чи це він сам тремтів?
Потім виникло світло. А чи це його підвів зір.
Він відчув, як обсерваторія здійнялася в повітря й подолала звуковий бар’єр. Він дивився в очі дівчинки. Вони були абсолютно спокійними.
Здавалося, що вони піднімаються вертикально. Він дивився крізь те, що, можливо, було прозорими стінами будинку, можливо, галюцинацією, можливо, новою формою зорового сприйняття. Йому здавалося, що він бачить, як Копенгаген зникає під ними, немов падаючи в безодню. Але хіба можна було знати напевно? Він відчув, як із шлунка підіймається нудота. Йому здавалося, що він уже давно примирився зі смертю. Тепер, коли вона сиділа перед ним в образі дитини, він побачив, що це не так. Виявилося, що він не хоче вмирати.
— Поверни нас назад, — попросив він. — Назад на Землю.
Голос його був пухнастим, немов щітка для чищення курильної люльки.