— Як ти знайшла ключа?
— Я здогадалася.
Ключ лежав перед нею на столі.
— Як ти сюди дісталася?
— Автобусом і потягом.
Він кивнув.
— Зрозуміло, — сказав він. — З настанням ночі все місто виявляється в цілковитому розпорядженні маленької восьмилітньої дівчинки.
— Дев’ятилітньої, — поправила вона. — І все безкоштовно. І автобус, і потяг. Для тих, кому ще не виповнилося дванадцять.
Щось у її системі було негаразд. Інтенсивність не відповідала вікові.
Не те щоб у інших дітей не було енергії. Він жив пліч-о-пліч з дітьми циркових артистів протягом тридцяти п’яти років. Прокинувшись о пів на сьому ранку, діти відразу ж переходили на четверту передачу. Через чотирнадцять годин вони зі швидкістю двісті кілометрів на годину обрушувалися прямо в сон, не знижуючи кількості обертів. Якби можна було підключити до дітей електроди й качати з них енергію, можна було б заробити цілий статок.
Але їхні системи завжди були геть розфокусовані — то був якийсь блошиний цирк. Дівчинка, що сиділа перед ним, була абсолютно зібрана.
— Я бачила тебе в цирку. І відчула, що тобі було б корисно поговорити зі мною.
Він не йняв віри своїм вухам. Вона говорила як королева. Не спускаючи з неї очей, він правою рукою намацав ручку шухляди з прем’єрними подарунками, відчинив її і поклав на стіл кілограмову коробку шоколадних цукерок «Neuhaus».
— Візьми у дядечка цукерочку, — сказав він. — Чому мені це було б корисно?
— У тебе болить серце.
У неї був цілком серйозний вигляд. Вона розгорнула цукерку. Заплющила очі, поки шоколад танув у роті.
— Може, ти лікар? — спитав він. — То що негаразд з моїм серцем?
— Тобі треба знайти ту жінку. Яка пішла від тебе. Почни з цього.
У кімнаті не було ніяких листів. Ніяких фотографій, які могли б потрапити їй на очі. На світі не було й п’яти людей, які щось пам’ятали. І ніхто з них нічого не розповів би дитині.
— Де твої батьки?
— У мене немає батьків.
Голос був незворушний, немов оголошення по гучномовцю.
— Де ти живеш?
— Я обіцяла цього не казати.
— Кому ти це обіцяла?
Вона похитала головою.
— Не треба на мене тиснути, — сказала вона. — Мені всього дев’ять років.
Тільки невелика частина його уваги була зосереджена на її словах. Він намагався визначити її звучання. Воно не було постійним. З ним щось відбувалося кожного разу, як вона замовкала. Він не розумів, у чому річ. Але такого він раніше ніколи не чув.
— Звідки у тебе ця адреса?
Вона похитала головою. Він відзначив, що всередині нього виникла якась незрозуміла тривога. Він розфокусував свій слух, розширив його, сканував оточення.
Він чув звук Странваєн. Хвилі і рінь на березі. Звук вітру в ялинах. У померхлій траві. Нічого більше. Були тільки він і вона.
— Пограй мені, — попросила вона.
Він сів до рояля. Вона пішла за ним. Цукерки вона взяла із собою. Згорнулася калачиком у кріслі. Натягла на себе плед.
Він зіграв річеркар цілком, це забрало десь хвилин дев’ять. Вона перестала жувати. Вона всотувала в себе звуки, щойно вони покидали інструмент.
Коли він закінчив, вона довго чекала — довше, ніж концертна публіка. Довше, ніж зазвичай чекають люди.
— Це ти написав?
— Бах.
— Він теж працює в цирку?
— Він уже помер.
Вона обдумувала це. Взяла ще одну цукерку.
— Чому в тебе немає дітей?
Вона простягла руку й запалила світло. Лампочка була за матовою пластинкою, на якій був прикріплений дитячий малюнок. За допомогою металевого затискача. Кілька років тому він отримував сотні малюнків за місяць. Він придумав їх так підвішувати, кожного тижня він міняв малюнок на новий. Іноді частіше.
— Я не зміг знайти жінку, яка захотіла б стати матір’ю.
Вона подивилась на нього. Це був найвимогливіший погляд, який він коли-небудь зустрічав у дитини. Можливо, взагалі — за ціле життя.
— Ти брешеш. І до того ж маленькій дитині.
Він відчував, що тривога його зростає.
— Я могла б переїхати до тебе, — сказала вона.
— У мене не так уже й багато місця. І зараз не надто багато грошей.
— Я не надто багато їм.
Йому доводилося зустрічатися з різними дітьми. Малолітніми злочинцями, п’ятнадцятилітніми головорізами, засудженими умовно за напад на випадкових перехожих, озброєними двосічними кинджалами, прикріпленими паском до литки під штаниною камуфляжу. Це було зовсім неважко. Він завжди тримав їх у шорах. Але тут усе було інакше. Від напруги у нього навіть виступив піт.