Щойно її обличчя було чисте і строге, немов обличчя ангела. І раптом його спотворила демонічна посмішка.
— Я тебе перевіряла, — заявила вона. — Я не переїду до тебе. Ти не зможеш піклуватися про дитину. Та й неправда, що я мало їм. Я їм як коняка. Завідувачка їдальні називає мене «стрічковий глист».
Вона встала з крісла.
— Тепер можеш відвезти мене додому.
Дорогою вона нічого не говорила, тільки пояснювала, як їхати. Формулювання її були короткі, немов у штурмана на автоперегонах. Із Странваєн вони звернули від моря по Скодсборґвай.
Дорога йшла межею між містом і лісом, між автострадою і безлюдними ділянками, між таунхаусами і величезними маєтками. Вони переїхали через Фредеріксдаль.
— Праворуч, — скомандувала вона.
Вони повернули й поїхали понад озером, десь за кілометр вона зробила знак, щоб він спинився.
Це була ділянка без жодної споруди.
Вони мовчки сиділи поруч. Дівчинка дивилася на нічне небо.
— Я хочу стати астронавтом, — мовила вона. — І льотчиком. А ким хотів стати ти? Коли був маленький?
— Клоуном.
Вона подивилась на нього.
— Ти й став клоуном. Це важливо. Стати тим, ким ти понад усе хочеш стати.
Десь на нічному небі почала рухатися світляна цятка, може — падаюча зірка, може — космічний корабель, а може — літак.
— Я довезу тебе аж додому, — сказав він.
Вона вийшла з автівки, він відчинив свої дверцята. Коли він обійшов авто, її вже не було.
Він вслухувався в оточення. Позаду нього аж до Баґсверда простяглися ряди котеджів, за ними — нічний рух головних транспортних магістралей. Праворуч від нього — свист вітру в антенах «Радіо Люнґбю». З озера — звук останнього скреслого льоду, що дзвенів попід берегом, немов кубики льоду в келиху. Попереду, десь у глибині кварталу біля павільйону «Регата», розбудили один одного собаки. Він чув, як труться одна об одну очеретини. Нічних тварин. Вітер у кронах дерев у Палацовому парку. Десь у саду біля одного з будинків голос. Видру, яка ловила рибу в каналі, сполученому з озером Люнґбю.
Але ніяких звуків дівчинки. Вона зникла.
Завівся могутній двигун, десь прямо перед розсадником. Він побіг. Навіть у такій катастрофічно поганій формі він міг подолати сотню метрів менше ніж за тринадцять секунд. Він вибіг на схил, коли автомобіль проїздив мимо. За кермом сиділа жінка. Ймовірно, маючи дуже тонкий слух, можна було б угадати дівчинку, що скулилася на задньому сидінні. Йому не вдалося. Проте він запам’ятав номер автівки. Дістав авторучку і карту.
Майже чверть години він розгулював туди й сюди берегом озера. Щоб почути її. Щоб передихнути. Ні те ні те не вдалося.
Він сів у машину. Набрав батьків номер. Максиміліан одразу ж узяв слухавку. Батько говорив пошепки.
— Яв казино, тут належить вимикати телефони, якого біса ти мені дзвониш, хочеш повідомити, що впісявся в ліжку?
— Ти, звичайно, вже ні на що не годишся, — сказав Каспер, — але, може, ти все-таки в змозі дістати доступ до Центрального реєстру транспортних засобів?
Він дав Максиміліану номер автівки. Зв’язок урвався.
Він повільно поїхав додому.
Якийсь звук розколов спогади й повернув його назад у вагончик — то був звук телефону. Спочатку ніхто нічого не говорив, чути було тільки хрипке дихання — дихання людини, якій потрібно тридцять секунд, щоб поповнити той брак кисню, якого їй коштував цей дзвінок.
— У п’ятницю я буду здоровий, — вимовив Максиміліан. — Я дізнався, де живе кращий філіппінський хілер, він добивається вражаючих результатів, його доправлять до мене літаком — і за тиждень мене випишуть.
Каспер мовчав.
— Ну що ти розкис? — спитав Максиміліан. — Улітку робитимемо бічне сальто на пляжі.
Вони прислухалися до дихання один одного.
— Номер, — промовив хворий. — Який ти мені дав. Його заблоковано. У Центральному реєстрі. З позначками «Вкрадено» і «Ведеться слідство». І з посиланнями на начальника поліції. Та на їхнє розвідувальне управління.
Хрипи тривали ще кілька секунд.
— Йосеф Каїн? — спитав Каспер.
У мистецтві імпровізації Каспер багато чого навчився від свого батька в дитинстві. Після розгромного скандалу з Касперовою матір’ю чи після обіду з членами стрілецького товариства, де було дванадцять страв і який тривав шість годин, Максиміліан Кроне міг податися прямісінько до суду або в Об’єднання данських промисловців.
Але тепер він мовчав.
Батько і син прислухалися до дихання один одного.