— Я відлучуся щонайбільше на двадцять хвилин. Ти зачекаєш мене?
— Це пологовий будинок.
— Мені треба допомогти прийняти пологи.
Хлопець узяв жовтий папірець.
— Мабуть, це сильне враження, — зауважив він. — Для дитини. І майбутньої матері.
Каспер зазирнув у його нахабні жовті очі.
— Я замовив таксі набором цифр, — сказав він. — 3 різних пов’язаних з податковим управлінням міркувань телефон не зареєстровано на моє ім’я. Отож воно не повинно було з’явитися на дисплеї. Питання в тому, як ти знайшов мене. І навіщо.
Він перетнув Странваєн, пройшовши крізь відлуння своїх глибинних дитячих травм. Солона прохолода Ересунна, паркова тиша навколишньої природи, дитячі спогади про дванадцять різних адрес між фортом Шарлотенлунд і гаванню Рунґстед. Звукопоглинальна вага будинків заможних людей — граніт, мармур, латунь. Його власне невирішене ставлення до багатства.
Двері були скляні, важкі, немов двері сейфа, підлога — з червоного дерева, не вирощеного на плантації, а того, темного, яке росло протягом двох сотень років, споглядаючи карнавал у Сантьяго-де-Куба. Освітлювалось усе лампами дизайну Поуля Хенінґсена. У жінки, що сиділа за столом, були металевого кольору очі й такого ж кольору волосся, і, щоб вона напевно дозволила пройти мимо неї, йому треба було б викласти двісті тисяч крон та погодити час за два роки до настання його вагітності.
Вона була проекцією тієї частини архетипу «лиха мати», з якою він досі ніяк не міг дати собі раду. Украй пригнічує думка про те, що, коли тобі вже виповнилося сорок два, ти, як і раніше, живеш серед тіней своїх батьків — дотепер не винесених з манежу.
— Між переймами — менше однієї хвилини, — заявив він. — Як нам знайти Лоні Борфельдт?
— Її чергування закінчилося. Ви домовлялися про консультацію?
Частина її організму прислухалася до того коридору, який починався зліва від неї. Можливо, чергування Лоне Борфельдт і закінчилося. Але сама вона все ще лишалася десь тут.
— У моєї дружини істерика, — вів далі він. — Вона не хоче йти сюди. Не виходить з автівки.
Жінка підвелася. Весь вигляд її говорив про те, що за сорок років вона не зустрічала такої істерики, з якою неможливо було б упоратися. Відчинила вхідні двері і вийшла. Він зачинив їх за нею і замкнув. Вона обернулася і стала роздивлятися його через скло.
Письмовий стіл був порожній, але в першій же шухляді, яку він висунув, лежали списки телефонних номерів. Він знайшов місцевий номер Лоне Борфельдт і набрав його. Вона відразу ж зняла слухавку.
— Це з вестибюля, — сказав він. — Тут стоїть вартий довіри молодий хлопець з цінним поштовим відправленням, я пропущу його.
Він поклав слухавку. Під номером телефону було написано її домашню адресу, поштовий округ — Родвад, він записав адресу на лотерейному білеті. Жінка, що стояла надворі, пильно стежила за його рухами. Він підбадьорливо помахав їй. Важливо підтримувати емоційний контакт. Для зовнішніх виявів нашого підсвідомого, яке ми змушені іноді відключати.
У коридорі були дубові двері з табличками і званнями, мармурова підлога і така акустика, неначе відвідувач дорогою вибиває чечітку і тому всім заважає. Усе це примушувало задуматися про те, чи справді з часів народження у хліві Спасителя розвиток ішов винятково шляхом прогресу. Коридор закінчувався подвійними дверима, він увійшов і замкнув їх за собою.
Дев’яносто дев’ять із сотні жінок бояться незнайомих чоловіків, які заходять до кімнати й зачиняють за собою двері. Жінка, що сиділа за столом, була сотою. У її системі не пролунало навіть шепоту занепокоєння. Він міг би розстебнути штани, продемонструвавши ерекцію, а вона б навіть не зняла ноги із столу.
— Я працюю з дітьми, — сказав він, — у мене є маленька учениця десяти років, яка розповіла мені про вас.
У неї було все. Їй навряд чи було за сорок. У неї був вік, упевненість у собі, освіта, звання, гроші, бізнес, і, хоча вона й була у вільній чорній шерстяній сукні й сиділа, поклавши на стіл ноги, він відчував, що складена вона так, що будь-якої хвилини могла б пройтися подіумом, демонструючи колекцію бікіні. І швидше за все, пройшлася б, якби могла виставити за це рахунок.
Єдиним свідченням неминучої для всіх нас розплати були дві довгі глибокі зморшки, які на десять років раніше належного часу пролягли від ніздрів по обидва боки рота.
— У нас тут напружений графік, — зауважила вона. — Відвідувачі зазвичай спочатку дзвонять. Або пишуть.
— Її звуть Клара-Марія. Дитина з дитячого будинку. З притулку Рабії. Її викрали. Невідомо хто. Їй вдалося передати записку. У цій записці було ваше ім’я. І малюнок із зображенням цієї клініки.