Діти гралися на дерев’яній терасі, що виходила на лужок, на терасу вийшла жінка в синій формі медсестри. Діти побачили, що вона вийшла, і раптом спинилися.
Спостережливі. Одностайні. Вони не втрачали при цьому виниклої між ними інтерференції. Йому ніколи не траплялося бачити, щоб діти отак спинялися. Він відчув, як змінюється їхнє звучання. Він побачив, як жінка підняла руку й відкрила рота, щоб покликати їх.
Потім запала тиша.
Жінка на терасі як і раніше стояла, піднявши руку й напіввідкривши рота, зовсім нерухомо.
Це була така нерухомість, якої Каспер раніше не бачив ніколи. Вона стояла не як воскова лялька. Не як французький мім. Вона стояла так, ніби під час показу фільму зламався проектор і ось на екрані завмер окремий кадр.
Перед сходами на лужку росла витка степова рожа, їй потрібен був ще один сезон, щоб дістатися до тераси. Її листочки мали б коливатися на легенькому вітерці — але вони були нерухомі.
Позаду дітей здіймалися буки, забарвлені тільки-но розпуклою бростю, — вони теж були нерухомі.
Аж раптом діти зарухались. Спочатку йому здалося, що це може все змінити, але цього не сталося. Це тільки посилило відчуття нереальності. Вони обернулися одночасно, немов танцюристи, вірні строгій хореографії, поглянули одне на одного й поновили гру — наче й не було нічого. Але їхні пересування ніяк не вплинули на жінку — вона так і лишилася стояти на місці. Листя так і не зворухнулося. На даху над терасою виднівся вивід газового котла — труба з нержавіючої сталі, над якою здіймалася тоненька цівка. Хмаринка пари завмерла, зависнувши над коником даху, вона нікуди не рухалась.
На стіні будинку висів годинник, величезний, як на залізничній станції, — чорні цифри на білій поверхні, червона секундна стрілка. Стрілка була нерухома.
Каспер зосередив увагу на озері, там попереду він побачив дрібні брижі, що яскраво вигравали на поверхні води. Значить, те, що він спостерігав тут, було обмежене цим простором — адже там, вдалині, вода рухалася.
Він хотів повернути руку, щоб поглянути на свій власний годинник, ніщо не заважало йому це зробити, але всі його рухи були неймовірно сповільненими — взаємовідношення між свідомістю й тілом якось змінилося. Над ним і перед ним був якийсь сектор, у якому листя не ворушилося. Сектор цей був сферичний.
Він спробував настроїтися на звук. Слух його не працював. Він спробував знову. Слух вимкнувся. Нічого не було чути. Стояла тиша.
Діти видавали звичайні звуки, фізичні звуки, як і всі діти, як і всі люди. Але за цими звуками відкривався якийсь інший діапазон. Діапазон, який сягав до тиші. У цій тиші системи дітей взаємодіяли — це Каспер ясно чув.
Це була якась дуже тісна взаємодія. Але в ній не було тієї пасторальності, яка є в буклетах Свідків Єгови, де лев пасеться разом з ягням у парку, схожому на парк у Фредеріксберзі. Це була взаємодія в якомусь надзвичайно інтенсивному середовищі.
Звичайний фізичний звук бідний на енергію, це мінімальні зміни звичайного атмосферного тиску. Навіть симфонічний оркестр у сто чоловік, що впадає в екстаз у напруженому фрагменті з Ваґнера, не виробляє за годину достатньо енергії, щоб зігріти філіжанку кави.
Але з дітьми, що були перед ним, усе було інакше. Вони поширювали особливу тишу в сферичному просторі метрів з п’ятдесят діаметром. Усередині цього простору, як почав розуміти Каспер, припинялася звукова організація дійсності в часі й просторі.
Діти перестали гратися. Не пролунало ніякого сигналу, але раптом усі випросталися й вийшли з ролі, у безмовному, синхронному усвідомленні того, що все скінчилося. Жінка на терасі відкрила нарешті рота й покликала їх — ніжно, лагідно. Листя рожі заворушилося, брость на буку затріпотіла, біла хмаринка над коником даху продовжила своє вертикальне піднімання в небо.
Каспер відзначив гудіння в усьому тілі, біль, який лишається, коли минає наркоз, сильний страх від того, що так от просто можна з’їхати з глузду. Він відчув, що справив малу нужду в штани від страху.
Діти кудись попрямували, не сталося нічого надприродного — просто він щось не те почув, мабуть, у нього були галюцинації. Одна дитина, дівчинка, спинилася, вона на щось дивилася, виявилось, на годинник, що висів на стіні.
Поки вона й Каспер дивилися на циферблат, червона секундна стрілка почала рухатися, спочатку ривками, потім швидше. За нею зрушилася й хвилинна стрілка.