— Ти так ніколи й не поїхав від батьків, — сказала вона, — ти так і лишився жити в трейлері, у тебе є жінки, які готують тобі їжу. Ти весь час примушуєш свою матір підійматися з могили і братися до каструль. Цього разу так не вийде.
Він підвівся і зробив крок до неї. Вона поклала руки на кришку великого сотейника, який принесла із собою одного дня на початку. П’ять кілограмів чавуну плюс півкіло овочів у олії температурою двісті градусів. Він відступив назад, повернувся, відійшов від неї якнайдалі, але все одно між ними було не. більше п’яти метрів. Ще трохи — і він зібрав би речі й подався в аеропорт, але несподівано в очах у нього потемніло. Він почав молитися. Про те, щоб земля розверзлася й поглинула її, про те, щоб Всевишня викреслила її з лібрето. Але це ні до чого не привело — у подібних випадках йому ніколи не вдавалося добитися, щоб його молитву було почуто.
Пелена спала, він стояв, уткнувшись носом у книжкову полицю, перед його очима виявилося зібрання творів К’єркеґора — свого роду фуга на тему про те, що ніхто з нас не хоче вслухатися в самого себе, бо звук, який можна почути, абсолютно інфернальний.
Він обернувся й поглянув на неї. К’єркеґор ніколи б не наважився наблизитися до неї ближче ніж на ці п’ять метрів. Але відтоді все змінилося. Може, звичайно, і не на краще.
Він вернувся до столу і став поруч з нею. Вона поклала перед ним кілька земляних груш. І жорстку щітку.
Для Клари-Марії він нарізав овочів: моркву, селеру й порей, додав трохи бульйону, потім зелень. Вони із Стіне готували їжу мовчки, Стіне розуміла, що у нього не лишалося ніяких сил на розмови, йому й так доводилося багато що долати. Не надто приємно відчути себе учнем тієї хвилини, коли здається, що більше ніколи вже не ходитимеш до школи. Жах від думки, що публіка побачить його у фартусі — Каспера Кроне, єдиного артиста, якому не вдалося знайти жінку, що погодилася б готувати йому їжу.
Іноді вона все-таки щось казала. Коротко. Якісь основні правила, котрі він запам’ятав назавжди.
— Глибина смаку і запаху, — повідомляла вона, — виникає тільки тоді, коли використовуєш свіжі пряні трави.
Другого дня він поклав великий пластмасовий піднос на своє «Фазіолі» і заставив його горнятками з коріандром, зеленим і фіолетовим базиліком, грецьким чебрецем, звичайною і широколистою петрушкою, кропом, шніт-цибулею, лимонною травою, майораном. Здавалося, що на піаніно наділи велику зелену перуку, — так було й зараз, цілу вічність по тому, як вона зникла. Холодильник у нього, як і раніше, був напханий продуктами. Це стало свого роду мантрою — купувати те, що купувала вона. Можливо, хтось міг би побачити в цьому якийсь нав’язливий ритуал. Для нього ж це було чимось на кшталт молитви, спробою знайти шлях до її голограми.
Він провів руками по зелених листочках і припав до них обличчям.
Дівчинка, сидячи на стільці, не зводила з нього очей.
— Та пані, — спитала вона, — та жінка, вона так робила?
Він кивнув. Стіне завжди і скрізь потрібно було відчути запах. Їй до всього треба було доторкнутись устами. До пряних трав, тканин, його шкіри, його волосся, квітів. Навіть ноти вона підносила до обличчя.
Він поклав трохи масла в макарони, накрив стіл, налив з крана води в карафу. З холодильника він дістав скляний слоїк, зверху в ньому лежали три яйця, під ними — рис. У рисі лежали три великі білі трюфелі. Стіне обожнювала трюфелі. «З трюфелями тільки одна проблема, — пояснювала вона, — їхній аромат, він миттю випаровується, як найбільш леткі вуглеводні. Якщо ти отак їх зберігатимеш, вони за кілька днів просочать своїм запахом рис, запах просочиться і крізь шкаралупи яєць. Але трюфелі збережуть насичений смак».
Промовляючи це, вона складала все в слоїк, він стежив за рухами її рук, акуратними, надзвичайно точними. І одночасно в них була сила і впевненість ремісника. Така, з якою столяр торкається дерева, слюсар — металу. Ріхтер — клавіатури.
Він розкришив шматочок трюфеля над макаронами.
— Що ти хотів од мене? — спитала дівчинка. — Навіщо ти мене шукав?
Він сів за стіл. Вона сиділа навпроти. Вони почали їсти. Вона їла вкрай зосереджено, йому були чутні процеси росту в її тілі, побудова тканини, майбутнє програмування гормональної системи — це ще попереду, але вже почалося. Тарілка була порожня, вона облизала виделку, облизала ніж, витерла тарілку останньою скибкою хліба, тарілка стала біла й блискуча — її цілком можна було б поставити до чистих.
— Люди — джерело шуму, — почав пояснювати він. — Їхнє тіло створює шум. Їхні думки теж. Їхні почуття. Ми всі шумимо. У мене прекрасний слух, можна сказати, майже як у тварин, із самого дитинства — це не надто весело, адже свій слух відключити не можна. Найпростіше, коли люди сплять. Тому сам я часто не сплю ночами. Тоді у світі найтихіше. Але шум ніколи не зникає повністю — я часто прислухався до людей, які сплять.