— Вони тут усе зачинили, — повідомила вона, — підсади мене.
— Хто така Синя Пані? — спитав він.
Вона похитала головою:
— Ти взагалі мене, мабуть, більше не побачиш. Я приходила, щоб попрощатися.
У нього перехопило дух. Вона стала на його складені руки, відштовхнулася — вона була легка, як пір’їнка, — і, злетівши в повітря, немов метелик, невагомо приземлилася по той бік.
Він став навколішки. Їхні обличчя були зовсім близько. Але кожне зі свого боку огорожі.
— Ти бачив, як я літаю? — спитала вона.
Він кивнув.
— Мені взагалі дуже б хотілося взяти тебе з собою. Політати. У космос. Ти можеш допомогти мені стати астронавтом?
— Нема проблем!
Вони дивилися одне на одного. Потім її обличчя здригнулося. Посмішка почалася біля уст, потім захопила все обличчя, потім усю голову, тоді решту тіла.
— Ти навіть не зміг би перебратися через цю огорожу, — констатувала вона.
Потім вона знову стала серйозна.
— Дивно, — сказала вона. — Ти так близько від неї. Вона сидить отам за вікнами. Отам, де світло. Тільки вона не спить у цей час. Це її кімната. Так близько. А ти все одно ніколи з нею не зустрінешся.
Вона просунула пальчики між прутами огорожі і торкнулася його обличчя.
— На добраніч, — сказала вона. — Приємних сновидінь.
І зникла.
Коли вона пішла, він ще деякий час стояв біля паркана. Ніч була тиха. На морозі все твердне і затихає. Стіне колись пояснила йому чому: всі звуковідбивні поверхні стають одночасно твердими й еластичними, як лід і скло. Звідси й коан морозних ночей: усе можна почути — і при цьому немає жодного звуку.
Він помолився про те, щоб йому було дано якийсь знак. Ніякого знаку йому дано не було. Можливо, коли хочеш зв’язатися із Всевишньою, то виходить як з мобільними телефонами. Не завжди є зв’язок.
Він ухопився за прути огорожі. І стрибнув. Як гібон.
Йому не трапилося жодної перешкоди. Ті двері, за ручку яких він узявся, були не замкнуті, а коридор за ними був освітлений. Він пройшов повз величезну кухню з професійним устаткуванням. Повз тихий ліфт, що спав у скляній шахті. Під стелею на струмопровідних шинах висіли модульні світильники, але вони були вимкнені — приміщення освітлювалося свічками, що стояли в нішах на відстані кількох метрів одна від одної.
В кінці коридору темніли двері. Він відчинив їх, не постукавши.
Це виявилася кімната, що була в торці будинку. За письмовим столом, перед темними вікнами, сиділа старша медсестра — щойно з операційної, усе ще в синьому фартусі і в білому ковпаку.
— Я саме читаю ваші папери, — сказала вона. — Вам дадуть, щонайменше, три роки. Як не крути. Ви не те щоб сіли між двох стільців. Ви сіли просто в безодню.
Тональність її була сі-мінор.
Бах вибрав сі-мінор для своєї славнозвісної меси. Бетховен теж використав сі-мінор. В останній частині «Missa Solemnis»[36]. Якось він написав, що кожного разу, коли йому траплялося зустрічатися з Ґете, він чув його в ре-мажорі — паралельній тональності. Сі-мінор — він глибокий. Драматичний, інтравертний, натхненний. Синюватий, на межі з чорним. Жінка, що сиділа перед ним, була темно-синьою. І не тільки через одяг — усе її єство було темно-синє. Це був колір морської води у глибокому місці. Він ніколи раніше з нею не зустрічався.
— Іспанія ніколи не стане Європою, — заявила вона. — Європа закінчується в Піренеях. Іспанія — це Близький Схід. Податкове законодавство спирається на П’яту книгу Мойсея. В цілому п’ять мільйонів песет — це грубе ухилення від сплати податків, за це належиться два роки. А коли до цього додати закриття ваших офшорних рахунків у Гібралтарі? Наші юристи вважають, що про вас уже зараз мали б заявити до поліції і що вас уже викликали на попереднє слухання справи до суду Торремоліноса.
— Де я? — спитав він.
— У Притулку Рабїї. У жіночому монастирі. Ми — Орден сестер-молільниць. Головний монастир міститься в Аудебо. Материнський монастир — в Александрії.
Каспер був певен, що черниці мають мешкати на півдні Європи. Від кірхи Марії в Мюнхені і вар’єте в місті Пльон — і далі на південь. Там, де релігія схожа на цирк. Просторі приділи, пишно вбрана публіка, ладан, яскраво освітлена сцена, шпрехшталмейстер у білому із золотом, щовечора — аншлаг. А данська церква тулиться десь на задвірках.
Вона заговорила з ним так, ніби почула його думки.
— У Данії існує від сорока до п’ятдесяти жіночих чернечих орденів. Орден цистерціанок — у замку Соструп. Монастирі ордену Кларісси в Рандерсі й Оденсі. Орден бенедиктинок, сестер святої Ліоби, — у Фредеріксберзі й Ордрупі. Кармелітський монастир у Хіллереді. Громада блаженств у Брендерслеві і в Орхусі. Молодші сестри Ісуса в монастирі Ем. І на вулиці Вестерброґаде. Сестри Фоколер на островах Мен і Ланґеланд. Харизматки на Борнхольмі і в Орхусі. Місіонери любові на Нерребро. Сестри Дорогоцінної Крові Христової в Біркереді. Кажуть, що Господь Бог сам не знає кількості чернечих об’єднань. Три монастирі Східної церкви в Ростеді, Ґіслінґу і Бломмерслюсті. Східна церква існує в Данії з 1866 року. Відколи Даґмара, дочка Крістіана IX, вийшла заміж за великого князя, аз 1881 року — російського імператора Олександра III. Церкву Олександра Невського на вулиці Бредґаде саме тоді й було побудовано.