Вони знов опинилися в кутовій кімнаті, вона писала швидко й зосереджено, відійшла до сусідньої кімнати, задзижчав ксерокс, вона повернулася, простягнула йому документ, він прочитав і поставив свій підпис. За своє життя йому траплялося підписувати багато контрактів, але такого у нього не було ніколи.
— Ви мені вірите? — спитала вона.
Він кивнув.
Вона притримала двері. Простягла йому руку. Він потис її. Якийсь час вони постояли у дверях.
Звуки навколо них почали змінюватися. Спочатку вони стали яснішими. Він почув своє власне тіло, її тіло. Він зареєстрував ледве чутний шепіт електроніки, що була в режимі очікування. Він чув будинок — вічне, ледь помітне осідання каменю й бетону. Вібрації сплячих людей.
Він почув, як звуки гармонізуються. Складаються в загальну тональність. Він був свідком якоїсь оркестровки.
Він більше не чув основного тону жінки. Він поглянув на неї. Вона стала безбарвна. Він знав, що вони стоять, випроставшись, і разом рухаються, через усі духові труби і резонуючі корпуси інструментів, туди, куди йому завжди хотілося, до тиші.
Смуток і страх виникли раптово, немов удар у литаври. Він мало не закричав. Тієї ж миті все повернулося на свої місця.
Він прихилився до стіни. Минув якийсь час, перш ніж він зміг заговорити.
— Рік — це великий шмат часу, — сказав він. — Ви можете забути про наш договір.
— А може, ми пам’ятатимемо про нього, — заперечила вона.
— А може, ви помиляєтеся. Ніхто не переслідує дітей. У цьому випадку я занапащу своє життя.
— Великих, чоловіків і жінок, — сказала вона, — завжди вирізняло те, що вони, коли доходило до діла, ладні були поставити все на один номер рулетки. Номер Спасителя. І без будь-якої гарантії, що він випаде.
Світ навколо крутився перед очима Каспера, немов карусель — монастирська карусель.
— Це буде довгий рік, — сказав він. — І не найлегший у моєму житті. Ви можете дати якусь пораду?
Вона подивилася на нього:
— Ви коли-небудь намагалися молитися про щось?
— Я не молився, я вимагав. Більшу частину свого життя.
— Ось чому ви не просунулися далі.
Від гніву у нього знову перехопило подих.
Звучання її перетворилося на «Гольдберґ-варіації». Стало майже родинним. Він відчув, що подобається їй. А подобався він небагатьом, можливо, одиницям. Він відчував це у Кларі-Марії. У Стіне. У людях, які могли терпіти шум його системи. І не просто терпіти.
Любов робить людей рівноправними. На хвильку вони опинилися на одній сходинці.
— Кому мені молитися? — спитав він. — Хто сказав, що там хтось є, хто сказав, що всесвіт не просто одна велика шарманка?
— Можливо, і не треба молитися комусь одному. Матері-пустельниці говорили, що Бог не має форми, кольору чи матеріального виразу. Можливо, молитва — це не коли ти молишся комусь. Можливо, це діяльний спосіб від усього відмовитися. Можливо, вам буде потрібно саме це — від усього відмовитися, не опустившись при цьому на дно.
Вона відчинила двері.
— Текст, у принципі, може бути яким завгодно, — додала вона, — аби він ішов із серця. Наприклад, це могла б бути одна з кантат Баха.
Він відчув якийсь рух. За його спиною стояла африканка.
Вона провела його до виходу й відчинила ворота. Тут він повернувся й кинув оком по всьому будинку.
— Флігель для гостей, — сказала африканка.
Будинок був триповерховий, він налічив по сім вікон на поверсі, при кожному маленький балкон.
— Гостинно, — сказав він.
— Philoxenia. У любові до чужоземців таїться любов до Христа.
Він пішов у напрямі до Фредеріксдальсвай. Вона стояла, дивлячись йому вслід — у відчинені ворота.
Він чув її звучання, чув, як вона реагує на нього. Вона проводжала його поглядом, і всередині неї виникав звук, схожий на звучання людини, яка стоїть біля рулетки і після «Rien ne va plus»[38] прикидає свої шанси, чудово при цьому розуміючи, що, коли це рулетка, вони у будь-якому разі нижчі за п’ятдесят відсотків.
А може, все це була гра його уяви, морозяними місячними ночами світ має звичку легко перетворюватися на екран, на якому кожен з нас прокручує своє власне домашнє відео. Він підійшов до машини, він завжди сприймав свій автомобіль як нехай і віддалену, але все-таки цілком затишну частину своєї вітальні — з двома кріслами й диваном.
Та навіть коли він доїхав до Клампенборґа, і в машині стало тепло, і на дорогах з’явилися інші опівнічники, він як і раніше чув — від сидінь, від двигуна, кузова, від інших машин та будинків за вікном — абсолютно просту й водночас неймовірно складну тему з «Гольдберґ-варіацій». Таку, якою вона буває, коли ти вже дійшов у варіаціях до якоїсь крапки й починаєш розуміти, що тепер уже неможливо кинути, тепер Бах заволодів тобою, тепер ти змушений продовжувати, — і вже не має ніякого значення, куди це приведе.