III
Ресторан «Copenhagen Dolce Vita» містився в бельетажі будинку, вікна якого виходили на те місце, що колись називалося площею Конґенс Нюторв.
Каспер ніколи не сумнівався в тому, що духовні шукання і їжа якось пов’язані і що коли хочеш наблизитися до Царства Небесного, то, в принципі, існує два шляхи: можна або морити себе голодом, або віддаватися обжерливості.
Великі релігійні традиції довели до досконалості обидві ці крайності. Перші пустельники і пустельниці цілком могли виглядати так, ніби носили скелети поверх одягу, даоси радили: «Empty the mind and fill the belly»[39], а багато хто з «нерухомих зірок» Тибету Дзогчена і Махамудри нагадував членів правління Клубу ненажер. Будда свого часу запропонував шлях до досягнення золотої середини між двома крайностями, ось її Каспер і шукав — сьогодні, як і багато разів раніше, у цьому самому місці — у Бобека Лайсемеєра, де їжа була схожа на цирк колишніх часів: суцільна натхненність, що часом шокує, щось середнє між найтоншою еквілібристикою і цілковитою безвідповідальністю.
А проте якась точка між серцем і solar plexus ніяк не давала йому відчути себе комфортно — і ніколи в цьому житті не дасть. Та точка, яка знає, що коли вже ти народився циганом, то в подібній обстановці — в оточенні золотого й білого, і дамаста, і доходів, які ні за яких обставин не можуть зменшитися навіть до мільйоні, — завжди відчуватимеш, що потрапив не туди.
Але він продовжував сюди повертатися. Позаяк так уже тут годували, а той, хто прагне до Божественного, мусить випробувати всі шляхи. І ще тому, що в шеф-поварі Каспер завжди чув самого себе: хлопця-пролетаря, який був народжений, щоб виступати на ярмарках, і який усе своє життя намагається зрозуміти, чому доля одягла його в білу форму і кухарський ковпак і зробила з нього улюбленця вищого світу, поставивши, немов первосвященика, перед вівтарем, присвяченим їжі.
Каспер подивився на воду за вікнами.
Двома годинами раніше, коли він прокинувся, навколо була непроглядна темрява. Він спустився з горища й підійшов до вагончика — всередині нікого не було. Хотів був відчинити двері, але виявилося, що ручку обмотано сталевим дротом, він тернув сірником — на дроті висіла пломба з написом «Копенгагенська поліція».
Він зламав пломбу. Увійшовши до вагончика, запалив ще один сірник. Вони прибрали за собою. Як при бальзамуванні трупа: зовні все в цілковитому порядку, а всередині вже нічого не лишилося. Його скрипка зникла, плаский сейф відчинено — папери вони забрали. «Клавірної книжечки» на полиці теж не було.
Але одягу його не чіпали. Він узяв костюм, черевики, рушник і туалетне приладдя. Одірвав невеликий шматочок картону від обкладинки «Фюнського дитинства» Карла Нільсена[40]. Погасив світло, вставив шматочок картону в двері на рівні коліна. Склав, як міг, дві половинки пломби.
У тому корпусі, де містилися душові кабіни, він прийняв душ і поголився спочатку електричною, а потім безпечною бритвою. На обличчі, яке він бачив у дзеркалі, були помітні сліди віку і того, що йому за все його життя довелося від п’яти до семи тисяч разів накладати повний грим.
Якось за його спиною стояла Стіне. Вона торкнулася долонями його обличчя. Подивилась на нього у дзеркало.
— Є щось від Спасителя, — сказала вона. — І щось від «Селянського хлопця в заставі»[41]. Щось від графа Даніло з «Веселої вдови».
Йому дуже хотілося попрощатися з Даффі, але ризик був надто великий. Якщо поліцейські чекали його, то, швидше за все, біля воріт. Він увійшов до стайні.
Лампочка під стелею так і горіла, він узяв кілька яблук з ящика й підійшов до стійла Роселіл. Коняка скакнула йому назустріч, немов дівчинка, яка просить погратися з нею. Він поклав руки їй на шию. За два тижні її присплять.
Десь у темряві щось ворухнулось — явно не кінь.
Каспер відсунув подвійний засув стійла. Зараз він розчинить навстіж дверці, загуде, немов величезний шершень, і Роселіл полетить їм у лоба, мов шістсоткілограмовий снаряд.
З темряви вийшов Даффі. Як йому вдалося так зачаїтися?
Даффі підійшов до стійла. Узяв двері на засув. Поклав скрипку, документи й «Клавірну книжечку» на балку перед Каспером.
— Я надягнув довге пальто. І зайшов з ними до вагончика. Ось те, що вдалося врятувати.
40
Книга спогадів відомого данського композитора Карла Нільсена (1865–1931) «Моє дитинство на Фюні».