Рука сторожа зникла. Пропала з очей. Знову з’явилася з яблуком.
— Той твій вирок, — спитав Каспер, — за що тебе засудили?
— За три мільйони, взятих у Нюдаля. Серед білого дня.
Колись Каспер намагався подарувати Стіне каблучку з магазину Маркуса Нюдаля, але вона так і не погодилася — важко або навіть неможливо було змусити її прийняти подарунок. Але відвідини магазину справили на нього велике враження. Магазин був на Ню Естерґаде. Біля входу стояли два охоронці. Прикраси й годинники лежали у вітринах з куленепробивного скла, готових негайно опуститися під підлогу у вогнетривкі сейфи, щойно хтось зашурхотить пакетиком від цукерок.
— А професія, — вів далі Каспер, — від якої тобі довелося відмовитися? Чим ти займався?
— Я був Борасовим учнем.
Борас був Йоґанном Себастьяном Бахом усіх злодіїв-джентльменів. У нього був один учень — апостол, спадкоємець дхарми. Щось заворушилося в Касперовій пам’яті. Спадкоємець уже ставав продовжувачем справи. І раптом несподівано зник.
Він відкрив футляр, скрипка була ціла і непошкоджена.
— Навіщо було йти на такий ризик?
Сторож зупинився у дверях. Він оглядав стайню.
— Вони підуть на випас, — сказав він. — Я купив їх сьогодні вранці. За ті гроші, що заплатили би бойні і школи верхової їзди мінус рахунок від ветеринара. Перед Борасовою смертю ми з ним кілька разів серйозно розмовляли. Я розумів, що він лишає мені заповіт. Викупляти тварин я почав ще тоді. Не так це було легко — на доходи учня. Він сказав мені: «Тобі треба опанувати себе, Даффі, життя — це не молитовні збори».
— Як красиво, — сказав Каспер, — ти зробив добру справу. Але у мене теж є свої дитячі травми, мені важко просто так щось прийняти — завжди щось написано петитом, що це може бути в цьому випадку?
Він розмовляв з порожнім дверним отвором і з конем. Даффі зник.
Він дивився на воду. Перед ним була рівна поверхня, від того місця, де колись була облямована деревами кругла площа, і до Національного банку.
Кінну статую Крістіана V прибрали. На хіднику біля самої огорожі камерний оркестр грав найапетитніші шматочки з Бранденбурзьких концертів — початок весняно-літньої розважальної програми Копенгагенського муніципалітету. Навколо музикантів текли потоки людей, струмочками вливаючись у міську ніч, начебто їм у житті були визначені якась місія і якийсь напрямок.
Заплющивши очі, він услухався в музику. У навколишній простір. У ньому таїлася така кількість страху, що вистачило 6 на цілу лікарню невротиків.
Потім він розплющив очі й подивився на воду. Все це аж ніяк не скидалося на кінець світу, Помпеї, Санторіні, Всесвітній потоп. Це нічим не відрізнялося від природного озера. Від наслідків аварії водогону.
Насправді, страх у місті відчувався і до землетрусу, Каспер чув його з самого дитинства, з часів того нещасного випадку, з тих часів, коли ще більше загострився його слух, — страх був його давнім знайомим. Після смертей, важких травм на манежі, його внутрішніх проблем. Це була не стільки боязнь катастроф самих по собі, скільки того, що вони трохи відхиляли. Трагічні події ставали свого роду дверима, які вели до розуміння, що всі ми недовговічні, що все те, що важливо берегти: життя, щастя, любов, натхнення, — ніяк нам не підвладне.
Він раптом страшенно розсердився на Всевишню. Люди навколо нього могли би бути щасливі. Він сам міг би бути щасливий. У Лайсемеєра вони всі могли б відчути себе самодержавними володарями. Або ще краще — богами, тому що, коли всі поїли й попили, немов на королівському прийомі, зникав сервіз, зникали лакеї, зникала вся ця феодальна ілюзія, і ти опинявся у вільній і безвідповідальній копенгагенській ночі.
Натомість ми маємо природні катастрофи. Насильство над дітьми. Викрадання. Самотність. Розлуку людей, що люблять одне одного.
Гнів піднімався в ньому. Важко злитися на Бога, коли знаєш, що немає ніякої можливості звернутися зі скаргою до наступної інстанції.
Він повернув стілець, намагаючись не бачити ні приміщення навколо себе, ні вулиці. Та легше йому від цього не стало. Над стійкою з неіржавіючої сталі, що відокремлювала кухню від ресторану, він помітив Лайсемеєра.
Коли Каспер покидав Данію востаннє, гадаючи, що це назавжди, він саме тут — так уже вийшло — залишив великий неоплачений рахунок. Він був певен, що борг цей уже давно списано. Адже Лайсемеєр уже не просто кухар, він доріс до білої сорочки з краваткою і директорського крісла. Тепер він, правда, стояв, згорбившись над конвекційною піччю, сильний і грубий, як сільський скотар. Усе одно що Елі Бенневайс[42], який теж так ніколи й не навчився сидіти у своєму кабінеті. А так і далі тинявся по стайнях.