Каспер почув якийсь знайомий звук, але сказати напевно, де раніше його чув, рін не міг. У дальньому кінці зали сиділи жінка і чоловік, жінка сиділа до нього спиною — він сфокусувався на ній. Це була аристократка з вулиці Странваєн. Але цього разу Господь Бог, Провидіння чи косметична промисловість подарували їй довге чорне волосся та елегантний костюм. Чоловік, що сидів навпроти неї, був років на десять молодший за неї і метра півтора у плечах. Звучання його було ніяковим, немов він не звик вечеряти в такому місці, де, щоб наїстися, потрібно витратити понад п’ятсот крон.
До Каспера наближалися дев’яностокілограмові кроки. Перед ним поставили два келихи для шампанського, один з них наповнили, він прислухався до поліфонії бульбашок — це був «Krug».
Він підвів очі на лисий, як коліно, череп і на закручені вгору, як у Гурджієва, вуса — це був Лайсемеєр.
— Я прийшов, щоб усе сплатити, — промовив Каспер.
Шеф-кухар опустив велику краплеподібну пляшку у відерце. Потім повернувся.
Каспер зупинив його одним рухом. Шеф-кухар збирався піти, але його ліва нога не могла зрушити з місця — будучи заблокована лівою ногою Каспера. Лайсемеєр почав падати. Щоб зупинити падіння, він ступив був правою, але тут завадила права нога Каспера.
Падіння могло виявитися вкрай болючим, але Каспер підвівся із стільця, підхопив його огрядне тіло і притягнув до себе.
— Ти сьогодні не працюєш. У тебе вихідний. Я питав, коли замовляв столик.
Вони були знайомі двадцять п’ять років, між ними завжди була взаємна повага, довіра і ввічливість. Тепер ввічливість раптом кудись пропала. У цьому й полягає одне із завдань клоуна — відкривати в людях у тому числі й темні сторони.
— Я мав бути на місці. Із сокирою для рубання м’яса. Аби переконатися в тому, що ти все заплатив.
— Я не називав свого імені.
Лайсемеєр вивільнився. Вони стояли впритул один до одного.
— Поліцейські, — сказав шеф-кухар тихо. — Вони чекають на вулиці. Тебе схоплять, коли ти вийдеш звідси. Вони тільки хочуть подивитися, з ким ти зустрічаєшся.
Каспер раптом пригадав, що у Гурджієва десь зустрічав запис про те, що він побував на Таємній вечері. В інкарнації Іуди.
— Отже, ти мене зрадив.
Перед Каспером на ретельно виголених щоках, немов попереджувальні вогні, спалахнули дві червоні плями. Лайсемеєр узявся за вилоги його піджака, руки його були завбільшки і завтовшки з американську піцу.
— Постійні відвідувачі дивляться, — зауважив Каспер. — І їм не подобається те, що вони бачать.
Лайсемеєр відпустив його.
— Вони й так усе знали. У них там ще хтось із Міністерства юстиції. У мене не було твого телефону. А ти б як повівся?
Каспер підбадьорливо посміхнувся тим, що сиділи за найближчими столиками. Люди знову поринули в атмосферу водевілю. Лайсемеєр пішов. Каспер подивився за вікна. Через гардероб і скляні двері. Вони могли бути де завгодно в натовпі. У якій-небудь автівці.
У приміщенні щось відбулося, у тому числі і в якихось глибинних шарах, страх на мить відступив. Він підвів очі: це була Стіне.
Вона йшла залою. Прямуючи до нього. Рухалася вона незграбно, як і завжди серед натовпу, немов школярка на випускному балу.
А втім, люди на хвильку перестали їсти. Навіть ті, хто вже простягнув був руку до Лайсемеєрового десертного візка. За Стіне бадьорим тюпцем ішло двійко молодих офіціантів. Щоб відсунути для неї стілець. Сам він готовий був присягнутися, що її супроводжував промінь прожектора. Аж поки зрозумів, що її освітлювали його власний погляд і погляди решти відвідувачів.
Він хотів був обійняти її. Але нічого не вийшло. Вона подивилася на нього. Поглядом, який міг би спинити оскаженілого циркового слона. Каспер завмер у повітрі. Немов підстрелений птах. Вона була єдиною людиною, у присутності якої він ніколи не міг розрахувати свій вихід на сцену.
Вона сіла. Тональність її була мі-мажор. Вища точка мі-мажор. Він завжди чув навколо неї світляне зелене світло.
З лівого зап’ястя вона зняла великий годинник для підводного плавання й поклала його на стіл.
— Півгодини, — нагадала вона.
Вона змінилася. Він не міг сказати як. Усі його заготовки кудись пощезли. Того часу, поки він її не бачив, більше не було. Десять років — це дрібниця. Ціле життя — дещиця.
Він кивнув у бік золотаво-чорної води.
— Що відбувається? Ти якось із цим пов’язана?
Спочатку йому здавалося, що вона не відповість.