— А печери?
— Не було ніяких печер.
Вона була цілком у фа-мінор. Немов струнний квінтет Шуберта. Спочатку мі-мажор у його небесній чистоті. А потім раптом фа-мінор. У той час Шуберт уже, напевно, починав розуміти, що скоро помре.
— Інститут геологорозвідки разом з Космічним центром висадили півтори тонни динаміту. Минулого літа. За два місяці до першого землетрусу. Щоб нанести на карту глибші шари під Копенгагеном. Висаджували в кількох місцях на дні Ересунна. І реєстрували рухи вибухової хвилі геофонами. Пам’ятаєш їх?
Він кивнув. Колись він настроїв для неї чотириста геофонів — на слух. Це були дуже чутливі мікрофони, розраховані на заглиблення в землю. Він відчув укол радості від того, що вона визнавала принаймні цей маленький фрагмент минулого.
— Та сама процедура, що й під час реєстрації Силькеборзької аномалії в 2004 році. Звукові хвилі поширюються з різною швидкістю в різних осадових породах. Не було у вапняку ніяких печер. Це не було обвалом.
— А що ж це було?
Вона не відповіла. Вона просто подивилася на нього. Вона хотіла щось йому повідомити. Він не розумів, що саме. Але на якусь мить вона перестала захищатися.
Він розгорнув поштову квитанцію. Вона повільно прочитала її. Прочитала своє ім’я. Написане дитячим почерком. А проте характерним, дуже виразним.
— Клара-Марія, — сказав він. — Учениця, дівчинка дев’яти років, з’явилася рік тому, тепер її викрали. Я зустрічався з нею. Вона дала мені оце.
Щойно її обличчя палало. Через те, що вона багато часу перебуває на вулиці. Від збудження. Тепер усі барви зникли. Вона підвелася зі свого місця.
Він схопив її за руку.
— Це дитина, — сказав він, — вона в небезпеці. Що вона посилала тобі?
Вона спробувала відсмикнути руку, він стиснув її сильніше.
Хтось з’явився біля входу, це був один із ченців і ще одна людина в штатському. Темноволоса жінка й чоловік, що сидів навпроти неї, якраз підвелися. Це не могло бути звичайним збігом — отже, вони з поліції.
Виходу не було. Наближався Великдень. Він подумав про Спасителя. Йому теж було не дуже-то весело в п’ятницю увечері. А проте він не зупинився.
Каспер підвищив голос.
— Я страждав, — мовив він. — Я невимовно страждав усі ці роки.
Вона дістала пляшку з відерця, тримаючи її немов жонглерську булаву. Це була реакція на те, що він схопив її, натяк на фізичне примушення — вона ніколи не терпіла цього. Він відпустив її руку.
— Я змінився, — сказав він. — Я нова людина. Відроджений. Я розкаююсь.
Вона відвернулась від нього. Поліцейські наближалися. Від них нікуди було подітися.
— Я не можу заплатити, — промовив він. — У мене немає ні копійки.
У приміщенні була чудова акустика. Трохи сухувата, але по стелі йшли жолобки, це забезпечувало добре поширення високих частот. Звуку треба створювати перешкоди, гладенькі стелі — це жахливо. Найближчі столики кинули їсти. Два офіціанти зрушили з місця.
Вона розгойдувалася з боку в бік. Немов тигр у клітці звіринця.
Він підняв розбитий келих з-під шампанського. Келих перетворився на вінок бритвених лез на кришталевому стеблі.
— Я не хочу жити без тебе, — сказав він. — Я вкорочу собі віку.
У ресторані було близько сотні чоловік. Через це його слова звучали дещо приглушено. А проте до нього тепер була прикута увага більшості. Троє офіціантів і Лайсемеєр були вже майже біля столика. Поліцейські спинилися.
— Ну, то зроби це, — прошепотіла вона. — Зроби ж нарешті, чорт забирай!
Шампанське в келиху на столі випустило хмарку бульбашок. Це було незрозуміло. «Krug» роблять на основі понад п’ятдесяти відсотків старого вина. У ньому немає неспокою сучасного шампанського. Келих почав танцювати. Маленькі тарілки підстрибнули, їхній вміст вирвався на волю і поплив у повітрі — равлики в соусі з петрушкою на маленьких спресованих медальйонах, зроблених із чогось схожого на молодий порей, шматочки данського омара з шинкою серано.
І раптом почалися поштовхи.
Фарфор і скло просто змело зі столів. Люди закричали. Одне з величезних фасадних вікон тріснуло, розпалося на частини і впало на землю каскадом скляного дощу.
Каспера відкинуло до столу. Люди, що досі стояли, тепер лежали долі. Усі, окрім Стіне.
— Це знамення, — сказав він. — Це означає, що наші долі пов’язані. Землетрус завжди вважався знаком згори.
Вона легко випросталася. Якби він спробував піти за нею, він би впав на підлогу. Приміщення попливло у нього перед очима.
— Це карма, — продовжував він. — Ми любили одне одного в колишньому житті.