Це був його останній виступ, наступного дня він збирався повертатися до Іспанії, повертатися до виконання першої частини свого контракту із Синьою Пані. Наприкінці свого номера він почув її сміх: вільний, нестримний, іскристий і з характерною при збої регістру хрипкою грубістю.
У вбиральні він зняв грим, часу на перевдягання не було; коли закінчився останній номер, він пройшов уздовж краю манежу в халаті, глядачі виходили, вона ж лишилася на своєму місці, сама, він сів поруч із нею.
— Мені так подобається, — сказала вона, — дивитися, як ти виступаєш.
Йому хотілося, щоб вона говорила далі. Як пояснити солодкавість дива голосу — все одно що ідеально чистий звук колоратурного сопрано: він міг би сидіти і слухати годинами, все життя, хоч би просто тембр.
Вона подивилася на порожній манеж.
— Чому ти почав займатися музикою? — спитала вона.
Він прислухався до спогадів свого дитинства й почув хор пілігримів із «Танґейзера».
— Я опинився в Королівському театрі, — сказав він, — мені було шість років, театр іноді запрошує дітей циркових артистів, у мене була роль дитини-акробата, у нас були репетиції у другій половині дня, мені не хотілося додому, я вмовив маму не йти, бо мені хотілося послухати оперу. Того вечора виконували оперу, яка називається «Танґейзер». Герой її — матусин синок, але все-таки я візьму якось тебе із собою послухати її. Нас було кілька чоловік — діти з цирку і з балету. Ми вилізли по залізних ґратах нагору до портальної вежі й підповзли аж до краю сцени. Звідти нам було видно диригента. Помахом руки він викликав співаків. Їх було сто. Сотня співаків! Хор пілігримів. Звук посилювався. Здавалося, що він виростає із землі. А коли вони вийшли на край сцени, настало крещендо. На повну силу. Я мало не впав на сцену. Я відчув блаженство. Цілковите блаженство. І справа була не тільки в хорі, справа була і в тому, як звучала публіка. Я чув, як у них волосся на голові ставало дибки.
І ось тієї самої миті я відчув, що прийняв усередині себе рішення. Навіть не рішення. Просто я зрозумів, що хочу навчитися цього. Щоб був такий величезний звук. Так багато сліз. Розумієш?
Вона кивнула.
— Коли ми їхали додому автобусом, я розповів про це матері. Вона спитала, чи хочу я співати. Я сказав, що хочу грати на скрипці. За тиждень вона принесла мені скрипку. У нас не було грошей. А проте вона принесла мені скрипку.
Він відчув, як вона прислухається до порожнього манежу. Він прислухався до неї.
— Усі великі клоуни виступали тут, — сказав він, — ми досі їх чуємо. Всі ті, у кого я вчився, ті, кого я бачив у дитинстві. Грок, Авґуст Міе, Енріко й Ернест Каролі[45], Бустер Ларсен, Рівель — їх уже немає серед живих.
Вона чекала. Він кивнув у бік бухти для дроту.
— Мама впала звідти, — сказав він. — Її звучання теж як і раніше там. І звучання тих великих, у кого вона вчилася. Вона ходила по канату. Танцювала на канаті. Вона вчилася у Рейно. У Кона Коллеано. Лінон[46]. У найвизначніших.
Він спробував посміхнутися. Дівчинка не відповіла на його посмішку.
— Ось ще чому, — зауважила вона, — у тебе так мало друзів.
Він не йняв віри своїм вухам.
— У мене сотні мільйонів друзів. Моя публіка.
— Тобі здається, що людину завжди покидають. Тому що твоя мама покинула тебе. Але це неправильно. Насправді людину ніколи не покидають.
Дорослій людині дуже важко сприйняти мудрість, висловлену дитиною. Він перестав що-небудь розуміти.
Вона взяла його за руку.
— Це правда? — спитала вона. — Що ти візьмеш мене із собою туди, де сто чоловік співають?
Мудрість зникла. Залишилася тільки дитина. Він кивнув.
— На все, крім увертюри, — сказав він. — Поки її грають, я закрию тобі вуха. Вона дуже сексуальна, її слід було б заборонити дітям до шістнадцяти років.
На нього зійшло щось близьке до стану спокою. Любов якимось чином пов’язана із станом спокою. Він почувався вдома. Тут, у порожньому цирковому шатрі, в одній з найдовговічніших споруд, які тільки можна собі уявити. Він почував спільність із дитиною, що сиділа поруч. Почуття, яке, мабуть, є квінтесенцією дому й родини.
Вона подивилася на нього знизу вгору, збоку.
— Коли зі мною коли-небудь щось трапиться, — спитала вона, — коли буде погано, ти прийдеш, щоб мені допомогти?
46
Рейно (Карл-Отто Андерссон) (нар. 1921 р.) — данський канатоходець. Кон Коллеано (1899–1973) — австралійський канатоходець і повітряний гімнаст. Лінон — бельгійський канатоходець і клоун.