Вона промовила це швидко, на одному подиху. Але він уловив інтонацію, з якою це було сказано. Це було найсерйозніше, що йому коли-небудь доводилося чути від дитини.
Коли люди дають одне одному обіцянки, то завжди лише якоюсь частиною самих себе. Йому не раз доводилося бути свідком таких обіцянок: весілля, конфірмації, клятви у вічній дружбі, і завжди в найпалкіших запевненнях бере участь щонайбільше десять відсотків усієї людини, бо тільки такою часткою самих себе ми можемо розпоряджатися, — це, зрозуміло., стосувалося і його самого.
Але тільки не цієї миті. Цієї миті все раптом змінилося. Він чув, як тремтить його тіло — немов духовий інструмент, коли раптом вдається амбушур і дуже велика частина енергії перетворюється на звук.
— Неодмінно прийду, — відповів він.
Двері над ним відчинилися, перед ним стояли хлопчик і дівчинка десь років шести. Вони пройшли через горище, на якому сушилася білизна, це їхні голоси він щойно чув, але не помітив, як вони підійшли. Тепер вони стояли як укопані.
— Ти хто? — спитала дівчинка.
— Я скажу вам пошепки, — відповів Каспер, — але тільки якщо ви обіцяєте нікому про це не говорити. Я — Санта-Клаус.
Діти затрясли головами:
— Ти не схожий на Санта-Клауса.
— Коли настає весна, — пояснив Каспер, — Санта-Клаус стрижеться й голиться, фарбує волосся, худне на сорок кілограмів, ставить у стійло оленів і поселяється на горищах для сушіння білизни.
— А подарунки?
Він сунув руки в кишені. Там лежали тільки гроші, і не менш ніж тисячокронова купюра. Її він і простягнув їм.
— Я не можу це взяти, — сказав хлопчик. — Мама не дозволяє.
Каспер підвівся.
— Від Санта-Клауса, — мовив він, — ти можеш брати що завгодно. Так мамі й скажи. Скажи, що Санта-Клаус прийде і вкусить її за мочку вуха.
— А як щодо тата?
Каспер почав спуск до поверхні землі.
— Його Санта-Клаус теж укусить.
— А у мене ще є собака, — з надією сказала дівчинка.
— Шкода, — сказав Каспер. — Навіть Санта-Клаусу доводиться в чомусь себе обмежувати.
— Ти якось не дуже ввічливо розмовляєш, — зауважила дівчинка.
Каспер повернувся до неї.
— Щоб діти знали, на що схожа безодня, і були обережні, — сказав він, — потрібно підводити їх до неї і показувати, де вона починається.
Він пішов униз сходами. Діти пішли за ним, невпевнено.
— Санта-Клаус?
— Що?
— Дякуємо за гроші. І щасливого Різдва.
Регістри голосів надломилися. І вивітрилися до небес. У каскадах сміху. Каспер відчинив двері на вулицю. І вийшов.
У К’єркеґора десь написано, що коли ти сам ідеш, то і все якось ітиме. Був би він тут цього вечора. За кожною парою зустрічних фар Касперові увижався поліцейський «форд мондео». В кожному підпилому перехожому, що проходив мимо, йому вбачався поліцейський у штатському. Він роззирнувся, шукаючи очима таксі.
У темряві поплив зелений вогник, зелений колір — це колір серця і надії, це було таксі. Машина зупинилась і виявилась «ягуаром». Задні дверцята відчинилися, проте Каспер не поспішав сідати в машину. Рух транспорту був щільний, швидкий і рівномірний. Важко було уявити, що якась машина могла б їхати за пішоходом.
— Тебе оголошено в розшук, — повідомив Франц Фібер. — На сайті поліції. А твої прикмети розіслані таксистам і водіям копенгагенських автобусів по радіо. Якщо ти й далі збираєшся пересуватися пішки, тебе через десять хвилин схоплять. Пропоную тобі сісти в машину. В одного з моїх водіїв є моторний катер. Його можна підігнати до пристані за годину. Десять тисяч — включаючи плату за те, що йому доведеться забирати катер у Мальме. Найпізніше завтра увечері ти будеш в Умео — і тебе ніхто не знайде.
Безвихідь забарвлена ре-мінором. Це — відкриття Моцарта. Він же детально про це розповів. У «Дон Жуані». У зв’язку з Камінним гостем. До Моцарта завжди був який-небудь вихід. Завжди можна було попросити Бога про допомогу. З Моцарта починається сумнів у Божественному.
Каспер сів у машину.
— Поїхали на Тіппен, — сказав він. — Через центр. Змінимо там машину.
Фібер похитав головою:
— Мене просили відвезти тебе.
Каспер склав руки. Він молився. Про прощення за те, що він змушений буде зробити. Якщо машина через десять секунд не заведеться.
К’єркеґор якось зауважив, що є щось сумнівне у благанні про прощення. Неначе ти насправді не віриш, що Бог уже й так пробачив. Але що вдієш?
Мотор запрацював, і «ягуар» рушив з місця.
— Я відчуваю своїх пасажирів, — сказав Франц Фібер. — Крізь сидіння. Ти хотів стукнути мене по кумполу. Якби я не погодився. «Ягуар» їхав по Студієстреде. У бічних вулицях, які прилягали до блокованого району, стояли автобуси загонів цивільної оборони з темними вікнами й вимкненими фарами.