Обличчя чоловіка у дзеркалі стало тьмяним. Звук його більше вже не був відкритий, він був тепер закодований.
Франц Фібер зайшов до кімнати. Відсунув завісу. Якийсь чоловік прямував до зимового саду. Кремезний чоловік із слуховим апаратом.
Каспер нахилився. Його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від Каїнового обличчя.
— Мені сорок два роки. Знаєш, якого висновку я дійшов за ці роки? Пекло. Це не якесь конкретне місце. Пекло транспортабельне. Ми всі носимо його в собі. Варто нам тільки втратити контакт з властивим нам природженим співчуттям, і раз-два — пекло тут як тут.
Каспер відчував перукарські ножиці в руці. Він дивився на шию людини, що сиділа перед ним. Туди, де за щелепною кісткою проходить sterno cleido[50]. Досить було б одного удару. Кінці ножиць пройшли б через основу черепа в мозок. У світі стало б на одну чорну звукову дірку менше.
Він заплющив очі. Прислухався до гніву. Це був не його гнів. Він прийшов крізь дірку в його системі. Акустично ми всі перфоровані, як швейцарський сир. Хто має право бути катом іншої людини?
Він випростався.
Людина, що сиділа в кріслі, провела рукою по потилиці. Подивилась на руку. Вона була червоною від хни.
— Не так уже важливо, — зауважив Каїн, — хто ти. Тебе давно вже немає серед живих.
Він відчув біль у ділянці серця. Через те, що — вкотре — не зміг достукатися до ближнього. З найпростішою і найважливішою з усіх істин.
Франц Фібер відчинив скляні двері: за дверима ласкаво спускалися вниз кручені сходи — до того місця, де вони залишили свій фургон.
— Десять хвилин під феном, — сказав Каспер. — І на твоєму чепчику не лишиться ніяких слідів.
Вони проїхали повз гавань Сванемелле просто до причалу. Повз склади, ряди дерев’яних суден з високими щоглами. Франц увесь час поглядав у дзеркало заднього виду, побоюючись переслідування. Вони доїхали до променаду.
— Зателефонуй до поліції.
Голос його тремтів.
— Скажи, що знаєш, де діти. Що треба штурмувати будинок. Ти зможеш змусити їх піти на це. Ти можеш кого завгодно умовити.
— А якщо дітей там немає?
Молодик похнюпився. У його звуковому профілі почав переважати смуток. Касперові це не сподобалося. Їм ще було чим зайнятися.
Мимо повільно проїхала патрульна машина. Троє темноволосих підлітків на розі відступили в темряву. Коли машина зникла з очей, вони знову з’явилися. Вони випромінювали енергію, як якісь дрібні гангстери in spe[51]. Каспер відчув раптову радість від того, що космос прагне до створення урівноваженої цілісності. Досить тільки побудувати квартал для пристойної публіки і звільнити його від чужорідних елементів, як відразу ж зі всіх кутків починає вилазити пітьма.
Він прислухався до пейзажу, який оточував його. Він чув, як в останніх відкритих допізна крамницях підраховували виручку. Він чув вітряні генератори навпроти очисних споруд Люнетен. Чайок. Низький шепіт турбін електростанції. Останніх відвідувачів ресторанів. Він услуховувався у пошуку справжньої структури звуку. Правильно вибрати час — це не означає вибрати якийсь певний момент, це означає вибрати звук. Він не зміг би нікому це пояснити, хіба що, можливо, Синій Пані. Музичність часто знає коли, але рідко — чому. Потрібний момент ще не настав.
Слух його був ясний, позаяк був вечір і він був голодний. У святої Катаріни десь написано, що пост — це чудовий інструмент, аби побачити Бога. Але річ у тім, що важливо зуміти побачити Бога і без жодного інструменту.
Він простягнув назад руку й намацав хліб, сир, песто[52]. Пляшку джерельної води. Ніж для овочів. Він розламав хліб і намазав його. Простягнув шматок Францові. Той похитав головою.
— Ми зробили, що могли, нас обох розшукують. Ті, кого ми переслідуємо, це не звичайні люди. Це демони.
Він відкрив арманьяк[53], відхлебнув, простягнув пляшку Касперові, налив обом кави. Руки його тремтіли.
— Як поєднується спиртне з постійною молитвою? — поцікавився Каспер.
— Ти про що? Трапісти варять пиво. Бенедиктинці роблять лікер. Спаситель перетворював воду на вино. І такого вечора, як сьогодні, що ти, чорт забирай, від мене хочеш?
Новий звук додався до навколишнього колажу — звук вітру в тому, що могло б бути телефонними дротами.
— Не знаю, чи знайомий ти з оперою «Парсифаль», — сказав Каспер, — якщо ні, то рекомендую послухати. Ваґнер дійшов до останньої межі. Рятувався втечею від кредиторів. Таке трапляється з великими. Він дістав притулок. З видом на воду. Як тут. Там він написав «Парсифаля». У ньому є прекрасна сцена. Дія відбувається у Страсну п’ятницю. Як і сьогодні. Третя дія. Навколо героїв зростає замок Грааля. Ти починаєш розуміти, що це не фізичне місце. Що він виникає в уяві. Тому в нього все й вийшло.