У цього чоловіка була залізна хватка — він міцно схопив Каспера за плечі. Потім підняв і шпурнув на скло.
Скло, очевидно, було куленепробивне, воно не мало ніякої еластичності. Удар об нього не відрізнявся від удару об бетонну стіну.
Аске Бродерсен мовчав, і все-таки Каспер його чув. Чи, власне кажучи, не його, бо його більше не було. Коли чуття стають досить сильними, сама людина має звичку зникати, зникає звук серця, зникає співчуттєва частина діапазону частот, лишається тільки крайній вияв знеособленості. Каспер чув, що такий от вияв зараз хоче його вбити.
Його знову торохнули об скло, цього разу набагато сильніше. Він побачив, як світле поле скла чимось закрили. Спочатку він подумав, що це жалюзі або якесь затемнення, потім він відчув тепло на повіках — це була кров.
Цього разу скло подалося йому назустріч і вдарило його. Не було болю і не було звуку, він зрозумів, що кінець близький. Щира молитва почалася сама собою. Він почув, як він сам просить: «Люба Всевишня, дай мені сили вдарити у відповідь».
Скло знову наблизилось. Але цього разу він зігнув руки й ноги, долоні й ступні прийняли на себе силу удару, пролунав звук, схожий на вибух, він почув, як хруснуло, ламаючись, зап’ястя, але головою він не ударився.
Він зробив вигляд, що обм’як, немов ганчір’яна лялька, звісивши голову на груди. Чоловік позаду нього глибоко вдихнув — перед останнім зусиллям. Вдихаючи, він відпустив Каспера, і той відчув, як ноги його торкнулися підлоги. І тоді він ударив супротивника головою.
Такі удари назад головою були свого роду шампанським «Дом Періньйон» інсценованих бійок. Каспер протягом двох років вправлявся на підвішеному мішку з піском, перш ніж навчився вбивати супротивника одним ударом. А потім витратив цілий місяць, щоб навчитися зупинятися перед самісіньким черепом супротивника. Але зараз він не зупинився, зараз він ударив з усієї сили.
Чоловік, що стояв позаду, не одразу опустився на підлогу. Він усе ще стояв, коли Каспер вивільнився і збив його з ніг. Але очі його були порожні.
Він упав на підлогу, не виставивши вперед руки. Поки він падав, Каспер вивернув підтяжки й завів їх за його шию. Потім приставив коліно до його спини і натягнув підтяжки. У нього діяла тільки права рука.
Двері відчинилися, спалахнуло світло, на порозі стояла та сама блондинка.
Справжнє насильство щодо справжніх людей жахливе. Але стилізоване, сценічне насильство необхідне. Нам, що опинилися там, де ми є.
— Навіть не думай увійти, — пригрозив Каспер.
Вона увійшла немов робот.
Верхнє світло перетворило панорамне вікно на дзеркало, у цьому дзеркалі відбивалося обличчя чоловіка, що лежав долі.
— Коли людину душать, — пояснив Каспер, — то проблема в першу чергу не в тому, що вона не може дихати. Головне, що припиняється подача кисню до мозку. Через тиск на великі шийні артерії. Коли ти подивишся в його очі в дзеркалі, то побачиш, що вже зараз на білках видно судини — неначе кольору авокадо. Бачиш?
Ноги жінки підломилися, вона сповзла по стіні й сіла на підлогу.
— Де Клара-Марія? — спитав він.
Вона спробувала щось сказати, але не змогла.
Піт заливав очі Касперові широким потоком, він протер обличчя об спину перед собою, вона зафарбувалася, немов під малярним валиком, — це була кров.
Він почув щось, чого не чекав почути. Це була любов. Вона йшла від жінки. Вона дивилася на чоловіка, що лежав на підлозі. Це в нього вона була закохана.
— Зараз ти розкажеш мені, де вона, — сказав Каспер. — І ми не затягуватимемо підтяжки.
— Вони обоє в підвалі, — сказала вона.
— Отже, хлопчик теж живий?
Вона кивнула.
— Навіщо вони вам потрібні?
Коли Каспер говорив це, пролунав якийсь скляний звук — щонайменше, два його зуба виявилися зламані або вибиті.
Вона нічого не відповіла. Він підтягнув підтяжки.
— Я не знаю, — сказав вона, — присягаюся, я піклуюся про неї, про них, будь ласка, припини, будь ласка!
Він підвівся.
— Візьми мене, будь ласка, під руку, — попросив він.
Вона підкорилася, механічно. Відчинила двері. Вони пішли коридором. Двері до кабінету було відчинено. Він зробив знак, вона підвела його до столу, до телефону.
Він набрав номер Притулку.
— Мені треба поговорити із Синьою Пані, — сказав він.
Минуло півхвилини — і вона взяла слухавку. Його свідомість то вмикалася, то вимикалася, то вмикалася, то вимикалася.
— Слухаю.
Востаннє він чув цей голос рік тому.
— Можливо, обидві дитини живі, — сказав він. — І перебувають у підвалах під «Кононом» — будинком, зведеним на намитій території навпроти Тіппена в Норхауні. Я хотів сам їх забрати. Але мені тут дещо завадило.