— Слухаю.
Голос був грубий, немов звук щебінки на транспортерній стрічці. А проте. Це була Синя Пані.
— Поліція їх не знайшла, — сказав він, — мене висилають з країни. Більше я нічого зробити не можу.
— Де ви?
— У Каструлі.
— Це ми знаємо. Фібер їхав за вами. Де саме в Каструлі?
— Яка різниця?
— Саме це і важливо.
— У відділенні поліції у справах іноземців.
— Ми приїдемо за двадцять хвилин.
— За п’ятнадцять хвилин мене відвезуть, — сказав він. — Це десь у зоні відправлення. Сторонніх сюди не пускають.
Вона вже повісила слухавку.
Він відкрив футляр, дістав скрипку, поцілував блискуче дерево й почав її настроювати. Рухати лівою рукою було майже неможливо, але пальці ще так-сяк діяли, тільки рука ніяк не могла втримати скрипку. Він притиснув її до стіни. «Чакона»[60] почалася сама собою. Де знаходиться людська пам’ять? В усякому разі, не у свідомості — його свідомість не працювала. Може, на якомусь далекому складі.
Звуки струменіли крізь нього, проникаючи крізь праву руку і виходячи через ліву, як Бог через танцюючих дервішів. Каспер потопав у звуках. Йому згадалися слова, які написав Бах, коли повернувся додому і виявилося, що Марії-Барбари і двох дітей немає серед живих: «Боже мій, ніколи не позбавляй мене моєї радості».
Навколо нього повисла тиша. Депортовані слухали. Поліцейські слухали. Молитва жінки стала безсловесною, дитячий плач припинився. Навіть між літаками, що злітали і приземлялися, виникли божественні паузи.
Ліву руку не було зламано. Смичок не був матеріальний, він був продовженням його свідомості. Каспер перебував у контакті зі своєю публікою. Він майже наблизився до Баха.
Мить — і все скінчилося. Десь закричала дитина. Хтось пожбурив у стіну стільцем. Якісь двері відчинили ривком, у другі вдарили ногою. Чотири літаки «Геркулес», завантажені танками «Тигр», здійнялися в повітря. А втім, протягом короткої миті він був цілковито щасливий.
Щастя має позачасовий характер. У ті миті, коли наші серця абсолютно відкриті, ми покидаємо часовий континуум. Стіне опинилася з ним у камері, разом з «Чаконою», — як вона була з ним тієї останньої ночі перед своїм зникненням.
Була та сама година, що й тепер. Вони сиділи, прислухаючись до музики тиші, поки на них поволі спускалися сутінки. Всередині неї відбувалося щось важливе, він не знав, що саме, але розумів, що не слід їй заважати. Якоїсь миті вона підвелася й стала у нього за спиною. Він чекав, що вона візьме в долоні його голову і притисне до себе, його слух тягнувся до неї, для нього жіночий живіт завжди звучав як тибетська бронзова співаюча чаша, наповнена фруктами.
Але все обернулось інакше. Вона запалила світло, розстебнула блузку й показала йому руку.
Синці вже пожовтіли.
— Минув тиждень, — сказала вона.
Він нічого не відповів — що тут можна було сказати?
— Це відбувається все частіше, — сказала вона. — Ще трохи — і ти мене вдариш. Ти можеш це якось пояснити?
Голос її був невиразний. Майже байдужий. Він ніколи раніше не чув її такою.
— Раніше мені здавалося, що любов — це якась форма, — сказав він. — Що почуття осідають на певному тілі. Певному серці. Обличчі. Звучанні. З тобою все інакше. Неначе щось розчиняється. Якісь двері. Якась прірва. Мене туди затягує. Все постійно змінюється. Ти щоразу звучиш по-новому. Це як наркотик. Мені не зупинитися. Я боюся це втратити.
— Я не виношу насильства, — продовжувала вона. — Якщо це гра — тоді гаразд. Але це не було грою. І раніше теж не було.
Вони мовчали. Він почував себе як у вільному падінні.
— Колись, — мовила вона, — я розкажу тобі, що зі мною колись трапилося. Я не виношу насильства.
Він підвівся. Вона була майже однакового з ним зросту. Він зібрав усі ті частини себе, які був у змозі зібрати. Тоді йому здавалося, що всі вони на місці.
— Більше це не повториться, — пообіцяв він.
Пізніше тієї ночі він танцював.
Незмірне щастя поширювалося районом Рунґстед і його околицями. Природа виконувала квартет до-мажор — найвище досягнення Моцарта серед скрипкових квартетів, написане як відповідь Гайдну. Цей квартет Каспер і поставив на програвач, він відчув, що не може не танцювати. Від недавнього смутку не лишилося й сліду — він був відроджений до життя.
Стіне нерухомо сиділа на ліжку. Він зсунув меблі до стіни й почав роздягатися. Поволі, плавно, не дивлячись на неї, — через деякий час на цьому нічого не лишилося.
Він почав розігріватися — присідання, дихальні вправи. Він почув, як прискорилось її дихання. Почув, як вона знімає із себе одяг, але не дивився в її бік. Вона вийшла на середину кімнати й стала перед ним — але він дивився крізь неї. Він почув, що якийсь один тон звучить сильніше за всі інші. Тон кохання і шаленства. Якась її частина хотіла накинутися на нього, зубами відриваючи від скелета шматки м’яса. Добре, що циркова компанія цього не бачила, — вони б анулювали його страховий поліс.