Вона гладила його руку. Йому ніколи так і не вдалося повністю уявити собі її тіло. Іноді вона здавалася йому тендітною, як пташка, іноді міцною, немов борець. Але завжди, коли вона торкалась його, він чув землю — землю і море.
— А де у всьому цьому ми? — спитала вона. — Ми з тобою?
— Коли ти поруч, — пояснив він, — регулювання гучності перестає працювати. І у мене виникає бажання втекти.
Вона мовчала. Ліс мовчав. Вітер затих. Поняття «штучна пауза» не чуже для Всевишньої.
— Мені теж страшнувато, — сказала вона. — Може, втечемо разом?
Він чекав. Їй було дано перший шанс для того, аби все чесно розповісти, щойно в неї була ця можливість — і ось її вже згаяно.
— Коли тобі дванадцять років, — продовжував він, — чи шістнадцять, чи дев’ятнадцять, і ти на власному досвіді засвоїв, що наше життя повне ілюзій, що світ насправді складається не з матерії, а із звуків, — це не так уже легко. Кому про це можна розповісти? У середині сімдесятих. Чудово розуміючи, що ніхто інший в радіусі трьох тисяч кілометрів тебе не почує. У результаті ти почуваєшся самотнім. Виникає якась суміш самотності і манії величі. Ясно, що тебе ніхто не зрозуміє. Не зрозуміють родичі. Не зрозуміють друзі-артисти. Священики. Лікарі. Жоден з мудреців. Ніхто. А проте ти шукаєш.
Вона сиділа зовсім тихо. Можливо, вона відчула, що ось зараз це буде сказано. У неї з’явився другий шанс, він чув це, але вона і його спалила. На мить виникла відкритість, але одразу ж усе зникло.
— Циркові артисти — люди віруючі, — вів далі він. — Глибоко релігійні — як цигани чи моряки. Можливо, тому, що вони весь час ризикують життям. Може, тому, що вони завжди в дорозі. А може, тому, що їх робота пов’язана з ілюзіями. Щовечора ти розгортаєш дійсність, супроводжуючи її музикою, виставляєш її на манежі, а потім знову згортаєш і відносиш геть. Коли ти зробив це п’ять тисяч разів, починаєш підозрювати, що весь цей світ — якийсь міраж. Що незалежно від того, наскільки ти любиш іншу людину, жінку, дитину, все одно цю людину рано чи пізно винесуть з манежу і вона згниє. А якщо вже бути цілком чесним, то й зараз можна помітити, що всі ми — вже зараз — трохи смердимо. Тож знаходиш собі якогось бога. У серці будь-якого артиста живе смуток, порожнеча, що нагадує Всевишню. А данська церква не надто придатна, єдина, хто серйозно сприймає релігійний досвід, так це «Внутрішня місія»[62], — але вони не люблять цирк. Отож деякі з циркових артистів створюють собі власну релігію, як, наприклад, мій батько, він віруючий атеїст і пишається цим. Решта користуються однією з двох утіх: Католицькою церквою на Бредґаде або ж Східною церквою. Мати брала мене із собою до церкви Олександра Невського. Ми розмовляли там з якоюсь жінкою. Жінка була в церковному одіянні. Мати розповіла їй, що батько пішов з цирку і попросив, аби вона теж пішла, але вона не знає, як їй вчинити. Мені було не більше восьми років, а проте я точно знав, що мала відповісти та жінка, але вона відповіла інакше. Вона промовила лише одну фразу: «Я сама дуже люблю цирк». Ми просиділи там, напевно, ще хвилин десять — у цілковитій тиші. Потім ми пішли. Коли мені було дев’ятнадцять і мені було погано, я написав їй.
Він замовк, ця мовчанка була останнім шансом для Стіне. У казках і в цій так званій дійсності завжди даються три спроби. Мить настала — і ось її вже згаяно.