— Телефон? — прошепотів він.
Вона похитала головою. Приєднала ще кілька електродів до його грудей.
— Кардіомонітор, — сказала вона. — Наглядає за серцем.
Він відчув, як свідомість його затуманюється.
— Ґанді, — сказав він, — спав і далі поруч голих жінок, після того як дав обітницю цнотливості. Щоб випробувати себе. Не знаю, може, вас це зацікавить?
Африканка списувала цифри з монітора. У приміщенні була ще одна жінка. Вони розмовляли. Йому було боляче. Він почув свою матір. Хіба великий хлопець не має права думати про свою матір? Ну й що, що йому вже сорок два роки? Адже він ще недавно був при смерті.
Він виразно чув її. А тепер і бачив. Він був не в змозі встати з ліжка й дійти до вбиральні. Схоже, що на ньому були памперси. Але його дитячі спогади були цілі та незаймані.
Це було чудово. Коли тобі сповнюється сорок два, ти все більше й більше живеш у спогадах.
Була ніч, вистава закінчилась, Хелене Кроне ще не зняла трико, навколо стегон був зав’язаний рушник, він чув шепіт махрової тканини. Він знав, що її плечі оголені. Більшість жінок ховаються від сонця, мати ж вдихала сонячне світло. Це було невдовзі після нещасного випадку, він повністю втратив зір. Він чув звук її срібних прикрас. Йому сказали, що сьогодні місячна ніч. Він знав, що в місячному сяйві срібло на тлі загорілої шкіри здаватиметься білим. Ніхто йому цього не говорив, але він розумів, що прикраси ці вона отримала в дарунок від своїх колишніх коханців. Безперестанне мелодійне подзенькування срібла постійно привертало до себе Максиміліанову увагу, це було якесь memento mori — неначебто на маленькому столику, де вона розливала суп, стояв череп.
Вона щойно спекла хліб у чавунній каструлі, яку зазвичай ставила прямо на жар маленької залізної пічки, — на початку сімдесятих до половини майданчиків ще не було підведено електрику.
Пахло квітами. Всюди були розставлені горщики. Під час переїздів вони займали більшу частину вагончика — Хелене Кроне обожнювала квіти. У будь-якому місці, де вони виступали більше трьох днів, вона що-небудь садила — аби тільки побачити, як пробиваються перші зародкові листочки, — перед тим, як знову доведеться збирати речі. Максиміліан чудово розумів, що змусити її піти з цирку можна, лише пообіцявши їй власний сад. Він намагався вмовити її, але у нього нічого не виходило.
Його — закутого в гіпс — винесли на вулицю. Мати дала йому супу з хлібом. Він міг рухати тільки правою рукою.
Йому були чутні материні рухи, вони були легкими й природними. Хоча була ніч. Хоча позаду в неї був робочий день завдовжки шістнадцять годин, чотири з яких складалися з важких фізичних вправ. Хоча страх за нього звучав у ній — безперервно. Незважаючи на все це, вона була природна. Це була природність диких тварин, що має щось спільне з музикою Баха. Така природність, що навіть і уявити собі не можна якусь іншу ноту, — тоді все це взагалі не звучатиме. Справжня воля — це вільність від необхідності вибирати, бо все вже й так досконале.
Максиміліан спокійно приймав усе, не складаючи ніякої подяки: те, що діється, вже припускало, що він дорожить ним.
Каспер чув близькість своїх батьків, силу їхніх почуттів і їхню стриманість. У нього не знайшлося б для цього слів. Але він відчував, що коли ти хочеш мати дім, який буде досконалим, відкритим і природним, як музика Баха чи як великі кішки, що розгулюють саваною, то дарма ти це не отримаєш, ціна цього — небезпека прожити все життя в безпосередній близькості від двох полюсів з високою різницею потенціалів.
Максиміліан заснув. Його звалила втома. Хелене Кроне ніжно розбудила його, дуже ніжно. У напівсні він підвівся, поплентався у вагончик і впав на ліжко.
Каспер прислухався до матері, поки вона прибиралася. Він чув утому. Але за цією втомою таївся інший звук, який він ніяк не міг розшифрувати.
Вона взяла його на руки й понесла в дім, поклала в ліжко, він почув, як вона піднімає лампове скло і задмухує ґніт.
Йому не спалося. Він лежав у темряві і думав про смерть. Він боявся померти.
Значить, те, що він розповів Стіне, не було правдою. Звучання Всевишньої не зробило його безстрашним. Усе було зовсім інакше. Лежачи в темряві, він відчував страх.
Раптом почувся звук — зовсім близько, це була мати.
Вона сіла на край ліжка. Він чув ніжний звук тканини її нічної сорочки. Він знав, що якби до нього повернувся зір, то її сорочка здалася б йому витканою з місячного світла.
Можливо, це не була якась певна ніч — він чудово розумів, що таких ночей, мабуть, було багато. І все одно — йому уявлялася одна довга ніч.