Час повільно тягнувся для доктора, але він не був незадоволений. Він умів розважатися дрібницями, і паршивий пес, худі курчата, пузата дитина — все це відволікало його. Він повільно випив свою пляшку пива.
4
Він підняв очі. Він здивовано скрикнув. Бо там, назустріч йому, посередині курної дороги, йшли двоє білих чоловіків. Жодного корабля не було, і він запитав себе, звідки вони з'явилися. Вони ліниво йшли, дивлячись то праворуч, то ліворуч, як незнайомці, що вперше відвідують острів. Вони були одягнені в пошарпані штани та майки. Їхні тропічні шоломи були брудними. Вони підійшли, побачили, що він сидить у відкритому магазині, і зупинилися. Один з них звернувся до нього.
- Це Кім Чіна?
- Так.
- Він тут?
- Ні, він хворіє.
- Не пощастило. Гадаю, ми зможемо випити.
- Звісно.
Той, що говорив повернувся до свого супутника.
- Зайдемо.
Вони увійшли.
- Що ви будете?- запитав доктор Сондерс.
- Пляшку пива мені.
- Те ж саме, - сказав другий.
Доктор віддав наказ батраку. Він приніс пляшки пива і стільці, щоб незнайомці могли сісти на них. Один з них був середніх років, з жовтуватим зморшкуватим обличчям, сивим волоссям і щіточкою сивих вусів. Він був середнього зросту, худорлявий, і коли говорив, то показував жахливо гнилі зуби. Його очі були хитрими і неспокійними. Вони були маленькими і тьмяними і сиділи трохи близько один до одного, що надавало йому лисячий вигляд, але його манери були запобігаючими.
- Звідки це ви прийшли? - запитав доктор.
- Ми тільки що прибули на люгері. З острова Четверга.
- Довга дорога. Мали гарну погоду?
- Кращої і бажати не можна. Приємний бриз і ніякого хвилювання на морі, про яке можна було б говорити. Мене звуть Ніколс. Капітан Ніколс. Може бути, ви чули про мене.
- Не можу сказати, що чув.
- Я ходжу по цих морях вже тридцять років. На архіпелазі немає жодного острова, на який я не заходив би в той чи інший час. Мене тут досить добре знають. Кім Чін знає мене. Знає мене вже років двадцять.
- Я не тутешній, - сказав доктор.
Капітан Ніколс подивився на нього, і хоча його обличчя було відкритим, а вираз сердечним, у вас виникало відчуття, що в його погляді була підозра.
- Здається, мені знайоме ваше обличчя, - промовив він. - Я можу присягнути, що десь вас бачив.
Доктор Сондерс посміхнувся, але із своєї волі не повідомив жодної відомості про себе. Капітан Ніколс примружив очі, намагаючись згадати, де він зустрічав цього маленького чоловічка. Він уважно оглянув його обличчя. Доктор був невисокий, всього трохи вище метра шістдесят сім, і худорлявий, але з деяким черевцем. Його руки були м'якими і пухкими, але вони були маленькими, з тонкими і довгими пальцями, і якщо він був марнославний, то можна було припустити, що колись він був ними чимало задоволений. У них все ще відчувалася якась вихована елегантність. Він був дуже потворний, з кирпатим носом і великим ротом; і коли сміявся, що він робив часто, ви бачили великі, жовті, нерівні зуби. Під густими сивими бровами блищали його яскраві, забавні і розумні зелені очі. Він був не дуже ретельно поголений, і його шкіра була вкрита вугрями; у нього був яскравий рум'янець, який на вилицях переходив в пурпурний рум'янець. Це наводило на думку про якусь давню серцеву хворобу. Його волосся, мабуть, колись було густим, чорним і жорстким, але тепер було майже білим і дуже рідким на маківці. Але його потворність, далека від того, щоби бути відштовхувальною, була привабливою. Коли він сміявся, його шкіра морщилася навколо очей, надаючи його обличчю нескінченної жвавості, а його вираз ставав наповнений крайньою протилежністю злісній злобі. Ви б тоді прийняли його за блазня, якби не проникливість, що сяяла в його блискучих очах. Його розум був очевидним. І хоча веселий і жвавий, любив жартувати і посміятися як над собою, так і над другим, у вас складалося враження, що навіть в нестриманості сміху він ніколи не видав себе. Здавалося, що він був насторожі. Попри всю його балакучість і якою б не була щирою його манера триматися, ви усвідомлювали (якщо ви були спостережливими і не дозволяли собі захопитися його поверхневою відвертістю), що ці веселі, усміхнені очі спостерігають, зважують, судять і складають думку. Він не був людиною, яка сприймала речі за щире золото.
Оскільки лікар промовчав, капітан Ніколс говорив далі:
- Це Фред Блейк, - сказав він, показуючи великим пальцем у бік свого супутника.