Ерік подивився на нього своїми м'якими сяючими очима, і його посмішка була милою і доброю.
- Я знаю, що ви маєте на увазі, - сказав він. - Завжди є ризик піддавати речі випробуванню досвідом. Це схоже на замкнуту кімнату в замку Синьої Бороди. З людиною все в порядку, поки він тримається подалі від цього. Ви повинні бути готові до шоку, якщо повернете ключ і зайдете.
Доктор Сондерс прислухався до розмови двох молодиків. Можливо, він був циніком, і його не обходило багацько нещасть, які обрушуються на людей, але у нього було особливе почуття до молодості, можливо, тому, що вона обіцяла так багато і тривала занадто короткий час, і йому здавалося, що в гіркоті, яку він відчуває, коли реальність розбиває його ілюзії, є щось більш жалісне, ніж у багатьох більш серйозних бідах. Незважаючи на незграбне вираження, він зрозумів, що мав на увазі Фред, і віддав належне емоціям хлопця у вигляді співчутливої посмішки. Коли він сидів там, в м'якому світлі, в майці і штанях кольору хакі, без капелюха, так що ви бачили його темне кучеряве волосся, він був напрочуд гарний. Було щось привабливе у його красі, так що доктор Сондерс, який вважав його досить нудним хлопцем, раптово відчув до нього прихильність. Можливо, його обдурила приємна зовнішність, можливо, це було пов'язано зі спілкуванням з Еріком Крістессеном, але в той момент він відчув, що в хлопця є щось таке, про що він ніколи не підозрював. Можливо, там був невиразний пошук навпомацки початка душі. Ця думка злегка потішила доктора Сондерса. Це викликало у нього той невеликий шок подиву, який відчуваєш, коли те, що виглядало як прутик на гілці, раптово розправляє крила і летить геть.
- Я приходжу сюди майже щовечора, щоб помилуватися заходом, - сказав Ерік. - Для мене тут весь Схід. Не Схід історії, Схід палаців і прикрашених скульптурами храмів, і завойовників з ордами воїнів, а Схід початку світу, Схід Райського саду, коли людей було дуже мало, і вони були прості, смирні і нетямущі, а світ тільки чекав, наче пустий садочок свого відсутнього господаря.
У нього була звичка, у цього незграбного, простого молодика, говорити в ліричній манері, яка привела б вас в замішання, якби у вас не було відчуття, що для нього це так само природно, як говорити про перлову мушлю, копру і bêche de mer. Його пишномовність була трохи абсурдною, але якщо це і змушувало вас посміхатися, то з добротою. Він був напрочуд простодушний. Перспектива була настільки прекрасною, місце, де вони сиділи, цей занедбаний, зруйнований португальський форт, настільки романтичний, що високі стилі мови здавалися цілком підхожими. Ерік обережно провів своєю великою важкою рукою по одному з величезних кам'яних блоків.
- Що вони бачили, ці камені! У них є одна велика перевага перед вашими островами: ви ніколи не зможете розкрити їх таємницю. Ви можете тільки здогадуватися. А ви так мало можете здогадатись. Тут ніхто нічого не знає. Наступного разу, коли я повернуся до Європи, я поїду в Лісабон і подивлюся, що зможу дізнатися про цих людей, що тут жили.
Звичайно, романтика там була, але вона була розпливчастою, і в своєму невігластві ви могли створювати тільки такі розмиті картинки, як погано проявлені знімки. Саме на цих вежах стояли португальські капітани, оглядаючи море в пошуках корабля з Лісабона, який привіз би їм благословенні вісті про дім, або спостерігали з тяжким передчуттям голландські судна, котрі прийшли, щоби напасти на них. Уявним вашим поглядом ви бачили тих доблесних смаглявих чоловіків в нагрудниках і кольчугах, які тримали в своїх руках повні пригод життя, але вони були млявими тінями, і вони були зобов'язані своїм існуванням тільки вашій фантазії. Там все ще були руїни маленької каплиці, де кожен день відбувалося диво переісточення і звідки під час облоги приходив священик у своєму вбранні, щоб звершити найважливіше помазання солдатів, вмираючих на бастіонах. Уява тріпотіла від тьмяного враження небезпеки і жорстокості, безстрашної хоробрості і самопожертви.
- Ви ніколи не тужите за батьківщиною? - запитав Фред через деякий час.
- Ні. Я часто думаю про маленьке село, з якого я родом, з чорно-білими коровами на зелених пасовищах, і про Копенгаген. Будинки в Копенгагені з їх плоскими вікнами схожі на улесливих жінок з великими короткозорими очима, а палаци і церкви виглядають так, неначе вони вийшли з казки. Але я дивлюсь на все це як на сцену в п'єсі, де все дуже зрозуміло і забавно, але я не знаю, чи хочу я вийти на сцену. Я цілком готовий сидіти в своєму темному кріслі на гальорці і спостерігати за видовищем здалеку.
- Зрештою, у людини тільки одне життя.