Ізабелла Сова
ТІСТЕЧКА З ЯГОДАМИ
Усім Болекам зі «швидкої»
Цей край, немов психоделічний літ
Відчуваєш, що нічого тут не зміниш
Спробуй від цього щось узяти
Адже це і є твоє життя
Скоюй помилки і виправляй
Торкнешся дна, то відштовхнись
Використовуй час
Іншого ти вже не матимеш
ПЕРЕДОСТАННІЙ ДЕНЬ ЧЕРВНЯ
— Ми мусимо поговорити про купу. Через годину в його кабінеті.
— І що буде?
— Піду, — знизала я плечима. — Все з’ясую. Якщо вдасться, то повернуся до комп’ютера й завершу звіт.
— А якщо не вдасться?
— Тоді клацну кілька знімків, кактус під пахву, іграшки до коробки і…
— Я це передчувала! — Магда нервово прикусила ніготь, оздоблений діамантиками. — Я від початку казала, аби ми не йшли до тієї клятої ворожки.
Вона все сплутала в моєму впорядкованому житті одного холодного травневого вечора, зразу після «Новин». За півгодини до того ми закінчили інтеграційні заняття в одному із сонних містечок Підкарпаття. Вимучені дитсадівськими розвагами, які мусили суттєво посилити в нас відчуття групових сув’язей, ми дочовгали до найближчої кнайпи. Офіціантка, сильно похляпана лискучим лаком брюнетка, принесла нам теплувате пиво й пачку гіркавого арахісу. Ми вицмулили по одній гальбі, по другій, по третій. У повній мовчанці, бо про що тут балакати, коли на заняттях ми вибовкали одне одному ледь чи не все, окрім, звісно, розміру зарплати.
— Вгадайте, що прийшло мені на «мобілку»! — озвалася нарешті Магда, ворог тиші й майстриня зі складних запитань.
— Скажи, ми ж не ясновидці.
— До речі, щодо ясновидців, — утрутилась Агата. — За кілька вулиць звідси мешкає фантастична ворожка. Все збувається. Може, сходимо?
— Залежить, що саме вона ворожить, бо якщо самі нещастя… — озвався Марек, наш фірмовий скептик.
— Вона говорить трохи туманно, але потім усе якось між собою пересновується, що аж дивно.
— Я воліла б не йти, — скривилася Магда. — Здається, такі ворожки можуть запрограмувати людині життя, і вже немає виходу — вона мусить реалізувати те, що почула. Наче машина.
— А ти й не мусиш ворожити. Почекаєш у вітальні, — запропонувала вихід Агата. — То як?
За п’ятнадцять хвилин ми дзвонили у розмальовані в бордові троянди та блакитно-золоті сердечка двері. Відчинила нам симпатична літня жінка, із тих, яких часто бачиш у рекламах солодощів, натомість рідко в реальному житті.
— Ви всі на ворожбу? — упевнилася вона. — Ну то заходьте, мої любі. Хутенько, якщо хочете вкластися до опівночі.
Ми зайшли. Ворожка всадовила нас на величезній старосвітській канапі з пурпурного оксамиту.
— Слухай, сонечко, — звернулася вона до мене. — Допоможеш мені запарити чай, гаразд? Наразі повитягай філіжанки.
Я підвелася.
— Зараз, зараз, я спочатку мушу зорієнтуватися… — Вона заходилася почергово прочиняти шафки й шухлядки. — Вони знову десь від мене сховалися, злостиві бестії. А все через ту кляту тісняву.
— Ви повинні мешкати в палаці, — сказала я, намагаючись окинути поглядом скарби, порозкладані на сорока квадратних метрах кімнати. На сіро-зелених стінах десятки фотографій, гобеленів, макраме, маленьких і великих картинок, що зображали квіти, натюрморти, гірські краєвиди, ельфів, а також нашого Папу. На столиках серветки, а на решті меблів, серед букетів штучних квітів, фігурки всіх можливих святих, виконані з міді, срібла, латуні, дерева, коралу, яшми, скла й пластмаси.
— Ми можемо пити з горняток, — запропонувала Агата, зиркаючи на годинник, який пасував кольором до перламутрових тіней на її повіках.
— Ну, от вони, — втішилася ворожка. — То повитягай їх, сонечко. А ви, молодий-неодружений, принесіть із кухні пиріг, цукор і тарілочки.
— Ти чув, вона сказала «молодий-неодружений», сам бачиш, — шепнула Агата.
— Просто я молодо виглядаю, — заявив Марек, задоволений наслідками лікування фруктовими амінокислотами.
— Згодна, досить молодо як на свої тридцять дев’ять років, — озвалася ворожка вже з кухні. — І все ще парубок, але це вже ненадовго. Цього року багато що зміниться. А надто, якщо ви любите льодяники.
— Як вона це почула? — замислився Марек, більше здивований слухом ворожки, ніж її віщуванням.
— Бо я щовечора випиваю ложку колоїдного срібла й натираю вуха бальзамом монахів-боніфратів. Це діє ліпше, ніж слуховий апарат. Добре, воду я наставила. Тож припильнуй, дитинко, і позаливай, а я пошукаю карти. Де я їх могла запхати…
— Останнього разу ви знайшли їх на пральці, — згадала Агата.
— Справді! — Ворожка подріботіла до лазнички. — Є! Вони лежали під стосом рушників. Ну, хто перший?
Незадовго до опівночі нарешті і я зайшла до Кімнати Ворожінь. Меншої, ніж вітальня, але так само удекорованої рукоділлям племен із найвіддаленіших куточків земної кулі, а то й усесвіту.
— Переклади лівою рукою і стартуємо. На три купки. Святий Боже, я не знаю, як це витлумачити…
— Але смерть мені не випала? — запитала я, вдивляючись у гіпсову Мадонну, що стояла позад альтанки з кармінних троянд (пелюстки з велюру, краплини роси із суперклею).
— Начебто ні…
«Начебто ні»?! Якби не незліченна кількість дрібничок, які розпорошували мою увагу, я почала б перейматися.
— Страшенно дивний розклад. Ти доторкнешся до смерті. І то не раз. Коротше кажучи, великі клопоти.
— Це неймовірно. — Я апатично опала на крісло, накрите накидкою у стилі печворк. Навіщо я погодилася сюди прийти?
— Погодилася, бо твоє життя зовсім не таке впорядковане, як у шоколадній бонбоньєрці фірми Веделя. І я скажу тобі чому. Бо хтось повиїдав чи не всі твої шоколадки. І зосталися порожні фантики. А ти й надалі думаєш, що маєш повну коробочку.
— І ви не бачите жодних позитивних…
— Бачу. Коробочка наповниться аж ущерть. Тільки спершу мусить спорожніти до самої решти.
— А фантики? Як мені їх повикидати?
— Про це карти мовчать. Але я бачу лікарню. А звідки тут Спайдермен?
Спайдермен?
Тієї ж миті ожив телефон (бурштинова дивовижа у формі готичного замку). Ворожка потягнулася до однієї з веж — як виявилося, до слухавки.
— Бабусю?!! Ми мусимо порозмовляти, бо мене доскочила криза!
— Малинко, але я зараз ворожу.
— То закінчуй і займися своєю розгубленою онукою!
— Не можу. Я маю проблеми з витлумаченням розкладу. Мені виходить якийсь Спайдермен, операція на голові, чоловік із мачете. Я не ладна поскладати цього докупи…
— Ой, бабусю, — обірвала її онука. — То скажи що-небудь. Приміром, що внутрішній Спайдермен влаштує для неї нічогеньку прогулянку, як це зазвичай роблять павуки. Шалене завертання голови. Нічого дивного, що на неї чекає операція. Після цього вона побачить цілком новий світ. Чоловік із мачете — це черговий етап нового життя. Завдяки йому вона зрозуміє, що є її справжнім покликанням. Щоб от тільки не запізно. А з тією купою… — замислилася вона, — то нехай уважає, бо від неї розпочнуться зміни. Така купа може геть закаляти людину, і потім усі її цураються. Ну то закінчуй, я передзвоню за п’ять хвилин.
Вона від’єдналася. Впродовж хвилини жодна з нас не мовила ані слова.
— Ти чула?
Я кивнула. Важко було не почути. Ворожчина онука була, либонь, найгаласливішою дитиною в дитсадку.
— А чи не можна цього якось уникнути?
— Хоч би що ти робила, а воно все одно сповниться, моя дитино. Це призначення. Але не журися. Все одно ти ніколи не любила шоколадки. Завжди воліла сирник або шарлотку. І ще одне. В разі чого, пам’ ятай про святого Юрія.
— Сім хвилин запізнення, — повідомив мені директор з персоналу, Бартоломей Зигзаг, поза роботою мій бойфренд упродовж якихось там п’яти-шести років. — Ми мусимо поговорити про купу.
— Смердюча справа.
— Це не смішно, Ягодо. Ти жахливо вляпалася.