— Ці ігри колись прикро закінчаться, — зітхнула я.
— Ягодо, все під контролем, — усміхнулася вона, накладаючи на мою тарілку велику порцію сирної маси.
— Ага, під контролем. А потім знову буде скандал, як зі стипендією Вольфганга Тревгерцига. Ганьба на весь Євросоюз.
Мій тато передчасно вийшов на пенсію і, намагаючись дати раду з огромом вільного часу, присвятив себе творчості в широкому розумінні. Гобелени (взірці він позичив у моєї кузинки), виготовлення екологічних конвертів, малярство на склі, краєвиди, вирізьблені на березовій корі.
— Непогано, — похвалила його я. — Тільки шкода, що все буде валятись у шухляді.
— Інша річ, якби наш Август був темношкірою самицею, найкраще емоційно неврівноваженою, і жив би в котрійсь із резервацій, — сказала Аня. — Тоді ми мали б виставки в найліпших галереях Лондона.
— Це можна влаштувати, — шепнув сам до себе тато. — Треба тільки опрацювати деталі.
За півроку він повідомив мені по телефону, що одержав стипендію Тревгерцига. Для творчих самиць із країн колишнього СЕСу (рівнозначного резервації) із невеличкими психічними розладами.
— Я надіслав їм твій знімок, Ягідко. Той, що з моря.
Мій «улюблений», клацнутий одразу після захисту. Я з червоними очима замордованої кролиці намагаюся пригладити розмаяне вітром волосся.
— Я написав, що ти самотужки виховуєш двійко неповносправних дітей. Що ви живитеся просом і пшеницею.
— Як хвилясті папужки.
— Ну. І що ти заробляєш на життя, шиючи мішечки для м’ясного асорті.
— Ти жартуєш!
Звідки в нього такі ідеї?
— Я бачив у серіалі «Клан». Там одна жіночка доробляла до зарплати чоловіка шиттям мішечків. А хату вони мали більшу, ніж увесь наш будинок, Ягідко. І то в центрі Варшави.
— Ті вже мені сценаристи. Вони мають фантазію.
Я гарую по десять годин на день у багатій ФІРМІ і не можу купити «кавалерку», а якась старенька живе з шиття лляних мішечків. Я зітхнула, повертаючись до теми стипендії.
— І що ти там іще написав?
— Що ти твориш поночі. Малюєш, різьбиш і тчеш гобелени, які нікому не потрібні.
— Зворушлива історія.
— Їх вона теж зворушила, бо зразу замовили десять гобеленів для своїх офісів у Гамбурзі та Амстердамі. А від березня ти маєш серію зустрічей із власниками галерей з усіх найбільших міст на захід від Лаби.
— Як ти собі це уявляєш, тату?
— Наразі я ще не опрацював конкретний план, — зізнався він. — Але до весни все обмізкую.
Проте поки він почав його опрацьовувати, усе завалилося. Представники фундації вищезгадуваного Вольфганга так перейнялись історією самотньої матері, котра бореться за виживання, що вирішили провідати художницю особисто, в її, так би мовити, природному середовищі. Приїхали «фольксвагеном-транспортером», завантаженим розмаїтими дарами: від блакитної ріні для посипання доріжок, через пластмасову рибу, що співає ту ж саму колядку (різдвяна оздоба для вхідних дверей), скляну кулю з утопленою в ній білявкою в шкіряному костюмі (німецька версія Попелюшки), аж до кілограмових батончиків із марципанами. Коротше кажучи, всім, що вони повитягали з пивниць і комор. Годину кружляли по околиці, нарешті знайшли наш будинок, а в ньому замість самотньої, психічно неврівноваженої матері двох дітей — кота й самотнього чоловіка, котрий ткав гобелен під заспокійливу музику Замфіра.
— Знаєш, чому вони наробили стільки галасу, Ягодо? Бо їм допекло, що тато аж ніяк не потребує всіх тих риб і скляних куль. Уражена пиха доброчинців.
— Я воліла б, щоб він більше нікого не вражав.
— Усе буде гаразд, Ягодо. Що ти принесла?
— Так, різний мотлох із комода. Вправи на кмітливість. Наприклад, оце, — я витягла перший із краю предмет: облізлу коробочку, набиту металевими детальками. Збоку майталався огидний шнур із величезним штепселем на кінці.
— Складана праска для прасування лялькових суконь, — негайно впізнала Аня. — Ми купили її з Августом якихось сімнадцять років тому. Він хотів навести лад у гардеробі твого єдиного ведмедика.
— А я все сушила собі голову над тим, хто спалив Вухастикові блакитну курточку.
— Ми, — без каяття зізналася вона. — Август іще хотів протестувати цей прилад на самому Вухастикові, але я не дозволила. Ну і праска опинилась у шафі.
— Так само, як і цей пластмасовий несесер, — показала я на блідо-рожеву коробочку у формі невеличкої валізки.
Ми її відчинили. Всередині ховалося шість мініатюрних горняток із приклеєними блюдечками й неоковирний пластмасовий самоварчик, який завершувався не менш неоковирним шнуром. Усе це блідо-рожевої барви. Ціна три рублі п’ятнадцять копійок. Що це могло б бути? Сервіз для гномиків?
— Дорожній набір для чаю, — спростувала Аня. — Принаймні так думає Август.
— Дорожній? Тоді він повинен бути на батарейках. Адже не в кожному наметі є розетки.
— А чому в наметі? — здивувалася вона.
— Зважаючи на якість виконання й ціну, «продукт призначено споживачам із низьким рівнем доходів», — перерахувала я, на мить перетворюючись на стандартну працівницю ФІРМИ.
— І ти помиляєшся. Подивися тільки на цей колір.
— Блідо-рожевий відтінку розквітлої яблуні з краплиною сіро-голубого. І що з того?
— Задум, Ягодо. Хіба горнятко, скажімо, для пролетарія, могло б мати такий вишуканий колір? Певно, що ні. Воно було би просто сіре чи бежеве. А тепер придивися до його розмірів. Хто п’є з таких маленьких філіжанок?
— Ельфи?
— Аристократи.
— Аристократи? З пластмасових горняток?
— Бо це новочасна аристократія, відкрита до нових матеріалів, — прояснила вона. — Або скоробагатьки, які запозичили в аристократів звичку пити з маленьких філіжанок. Але це ще не все. Зараз буде найважливіший аргумент. Налий до самоварчика води та підключи його до розетки.
— Не смикне?
— Не турбуйся. Наливай повний. Вмикай у розетку. І вийди в коридор.
Я вийшла.
— І що?
— Глянь на лічильник.
Я глянула. Він крутивсь як навіжений.
— Він крутиться як навіжений! — гукнула я з коридора.
— Мало сказано. Він жере електрику, як дракон. Як три пральки водночас і ще телевізор «Рубін». Тепер ти розумієш?
— Ним можна користуватися тільки поза домом?
— Власне. Увесь процес кипіння не триває довш як двадцять п’ять секунд, тож немає ризику, що хтось тебе накриє.
— А коли саме тато визначив, що це сервіз для туристів?
— Після трьох місяців користування він одержав рахунок за світло.
П’ятнадцятий
Болек зателефонував, що за півгодини я можу прийти знімати шви. Близько другої він матиме трохи вільного часу.
Коли я зайшла, він саме закінчував оббирати картоплю до обіду.
— Ще чотири картоплини, і дивимось.
— Допомогти тобі? Щось перемішати чи зцідити воду? — назвала я дві із трьох знайомих мені кулінарних операцій.
— Мацек уже займається городиною. Буде мінестроне й рулетики в часниковому соусі.
— Ви завжди харчуєтеся разом? — Я пригадала власну перерву на ланч: швидкий скок на кебаб або заливання бульйонного кубика окропом із експреса.
— Та-ак, — потягнувся він по чергову картоплину. — Спочатку я ніяк не міг до цього звикнути. Знаєш, як воно буває на стажуванні. — Не знаю, але Болек швидко запліднив мою уяву: — Скубання канапки із сиром, схованої в кишені халата. Сухий пампух із лікарняної крамнички, запитий на льоту слабозабарвленим окропом. Кілька солоних паличок.
— Ну, скажімо, невигадливе меню.
— Потім було ще гірше. Понад два роки безробіття. Чай, булки та маргарин. Але нарешті мене закинуло сюди. Приходжу на перше чергування. Ще не обвикнувся, тож одразу сховався в ординаторській і чекаю команди на виїзд. А тут біля полудня завалює Мацек із ополоником у руці і запрошує на кухню: «Сьогодні ваша черга чистити картоплю, пане доктор».