— А хто ця пані поряд із вами? — зненацька поцікавилася вона. — Ваша дружина?
— Ні, це товаришка, бабусю, — спокійно відповіла Юлія. — І що? — звернулася вона до Болека. — Все в порядку?
— Хтось мусить пильнувати, щоб вона приймала ліки.
Юлія опустила голову.
— Мама провідує її кожного ранку. Здається.
— То я до неї задзвоню…
— Ні, Болеку! Благаю!
— Я не буду говорити про тебе, — пообіцяв він. — Тільки попрошу, щоб вона припильнувала з тими ліками. Ти ж сама знаєш, це не цукерки. Їх не можна раз пити, а раз ні. А твоя бабуся навіть не пам’ятає, чи вона сьогодні снідала.
— Не снідала, бо сніданок знову був отруєний, — озвалася бабуся. — Я їм тільки те, що приносить мені Юльця. Тобто раз на півроку.
— Як плазун, так? — усміхнувся Болек. — Я подзвоню й залагоджу цю справу. Нічого не станеться, якщо двічі на день вона перейдеться триста метрів.
— Ти так близько живеш? — запитала я.
— Тепер ні, бо мешкаю в Льольо, а часом у кузинки на Довгій, — відказала Юлька, а я, побачивши її міну, не продовжувала.
— А ви не хотіли б переїхати до доньки? — запитав Болек.
— Ой, краще не треба, лікарю. Тут я знаю кожен куток. Я в себе вдома. А там? Мало того, що людина губиться, так іще й повинна уважати, щоб її не прихопили з бігуді на голові. Або без біжутерії. Я вже волію самотність тут. Навіть якщо мене ніхто не провідує. Тільки Юльця. Моя люба онученька. — Вона окинула Юльку захопленим поглядом. — Ти так змінилась. А я ще пам’ятаю, як співала тобі колискові. Думала, що ти станеш футболістом або мандрівником, як Сенкевич.
— Тепер я теж не нарікаю, бабусю. Я допомагаю людям, розумієш?
— Розумію, я все пам’ятаю. А ще ти відпустила волосся. Ти завжди мала таке коротке, як у хлопчика. Тобі так гарніше.
— Добре, виписуємо рецепт. — Болек потягнувся по ручку. — Меланія..?
— Так, — кивнула Юлька. — Меланія Світляк.
— Меланія Світляк…. Меланія Світляк… — повторила старенька, глибоко над чимось замислюючись. — Була одна така в нашій родині. Нечувано елегантна, вона носила твіди тільки від Шанель. Твіди й мережива. Але я її, лікарю, не любила.
Вісімнадцятий
Знову тиша й спокій. Жодних пацієнтів, нічого, крім одного візиту зразу по обіді. Ми саме перетравлювали рис із полуницями та сметаною Юльчиного виробництва (Мацек переробляв свій коктейль із горошком на чергові опуклості й пагорби), дрімаючи за повтором «Ляльки», коли до амбулаторії ввірвалася сильно наквацяна жіночка, вся в білих блискітках.
— Пане лікарю, годину тому я потрапила в аварію! — повідомила вона істеричним тоном. — Мені потрібна допомога.
— Я до ваших послуг. — Болек підвівся з фотеля й уклонився. — Тільки просив би більше подробиць.
— Так от, я розбила машину й лобове скло. На макове зерня, як бачите.
Болек показав на її блискітки:
— Це і є те скло?
— Так. І я хочу, щоб ви мене від нього позбавили, — заявила вона тоном, який не припускав спротиву. — Прошу витягти з шафки пінцет і негайно взятися до роботи!
— Зрозуміло. Я тільки хотів зауважити, що така робота може тривати кілька днів. Ви значно швидше його позбудетесь, якщо візьмете душ.
— Ви що, відмовляєте мені в допомозі? Оце і є швидка допомога!
— Я вам не відмовляю! — підвищив голос Болек, але наразі тримав себе в руках. — Я тільки раджу вам найшвидший спосіб позбутися скляних друзок. За дверима поряд є лазничка. Прошу вас піти туди і взяти порядний душ. Якщо не допоможе, то обіцяю, що витягну пінцетом якнайменше скельце.
Баламутка вийшла, буркочучи попід ніс щось про змарновані гроші платників податків. А ми почали сперечатися, чи здобула б вона в тесті на Велику Вибагливу Свиню максимальний бал, а чи всього-на-всього вісім.
— Максимум сім, — пручався Болек. — На десять це і справді треба заслужити.
— Заслужила, заслужила, тільки що ви не дозволили їй це продемонструвати.
— Бо з мене вже годі тих скандалів. Досить, що я щодня слухаю істерики Акули.
— Він це любить. Справдешній ловець адреналіну.
— А я поставила б їй «дев’ятку», — заявила Юльця. — За буркотіння про платників податків. Нехай візьме собі до рук той відсоток і побачить, скільки з нього йде на службу здоров’я.
— Увага, вона, здається, повертається, — шепнула я. — Хряснула дверима.
Баламутка ввійшла без брів, без губ і без блискіток.
— Ну і що? Змилося? — запитав Болек.
— Змилося, — неохоче зізналася вона. — Цілком і повністю.
— Чудово. А наступного разу, як ви зажадаєте неможливого, прошу вдатися до простих способів. Вони ладні творити чудеса.
Дев’ятнадцятий
Перелом ключиці (басейн), напад астми, розсічена брова (басейн), підозра на інфаркт, алергія на хлорку (басейн), сонячні опіки (присадибні ділянки), напад астми, вивихнута щиколотка (басейн). Плюс сім випадків слаботи звичайної.
— Доброго дня, «швидку» викликали?
— Так, бо я слабую.
— А що саме з вами відбувається?
— Мені слабо, лікарю.
— Тобто як? Недобре? Млосно? Метелики перед очима?
— Ну не знаю. Мені просто слабо…
— Але ви не блідий. Тиск у нормі. Температури немає. Випорожнення є?
Пацієнт киває головою.
— І блювоти не було?
— Не було.
— А ходити можете?
— Можу, але слабо… Мені ноги підгинаються.
— А ви щось їли від ранку?
— Ну не дуже, бо мені слабо.
— Ми можемо забрати вас до лікарні.
— Краще не треба.
— Але там вас докладно обстежать, а що можу я?
— А ви не могли б впорснути йому щось на місці? — просить дружина чи донька. — Він такий слабий, де йому поневірятися по тих лікарнях. Тільки не у вену, бо стільки говорять про ту павельйону, що аж страх бере.
— Ну і ще виїзд на бігунку, — нагадала йому Юлька.
— То ти собі поїздила, — підсумував Мацек. — Що, страшно було?
— Я скажу вам завтра, коли охолону.
— Тепер ти вже розумієш, чому я волію бездіяльність і нудоту, — сказав Болек. І як завжди, всміхнувся лівим кутиком губ.
Двадцятий
Розумію, тому вповні насолоджуюся сьогоднішнім спокоєм. Один виїзд до майстровитого аматора (порізаний палець), два візити до амбулаторії і одна слабота. А потім валяння в телезалі і час готувати підвечірок.
— Можна було б заглянути до Вільшини. — Болек зиркнув на годинник. — Зараз будуть «Краплі кохання», тож невеликі шанси, аби хтось викликав «швидку».
— Здається, їх переглядають двадцять відсотків поляків. Але решта сорок п’ять…
— Двадцять відсотків — це у великих містах, де є театри, аквапарк і купа гіпермаркетів. А тут, моя дорогенька, «Краплі» дивляться чи не всі, крім пацієнтів із відділу внутрішніх хвороб…
— Бо в них зламався єдиний телевізор на поверсі, — доповів Мацек. — Але родина їм, напевно, записує. То коли повернуться додому, переглянуть їх одним духом.
— А родині це навіть на руку, бо день чи два матиме святий спокій.
— Ну а ти хіба не хочеш подивитися? — запитала я в Болека.
— Я вам запишу, — запропонувала Маріолька. — І собі теж, бо в цей час буду дивитися рекламу нової овочерізки.
— А що з тією, яку ти купила місяць тому?
— У неї тріснула ручка. І ніж затупився, а мав працювати сім років, — поскаржилася Маріолька своїм тихим голоском виснаженої медсестри. — Але в тій новій, яку я хочу сьогодні замовити, застосовано зовсім нову технологію, космічну. Нібито такими ножами користуються космонавти.
— Так, зокрема ті, що ширяють у хмарах власної наївності.
— Ой, докторе, — зажурилася Маріолька, — кожен має якісь слабості. Ви свої «Краплі», і я це розумію, тому обов’язково вам запишу, разом із рекламами.
— Супер, — зрадів Болек. — Тільки не розповідай мені кінець, бо, як каже Анджей Акула, я буду змушений покарати тебе стетоскопом.