— Ні, нормальний секс по телефону, тільки що коштує сорок грошів за хвилину.
— Ви що, підробляєте по годинах? — висловила я зрозуміння. З дрібкою співчуття.
— Ні, Ядзя увихається забездурно, — пояснив Мацек.
— Як це?
— Нормально. Телефонують кілька таких стурбованих і весь час заблоковують лінію. А тим часом хтось може потребувати допомоги.
— Ну і що?
— Що «ну і що»? — психонув Мацек. — Якщо якийсь недоумок збирається дзеленькати цілу ніч, то краще нехай задовольниться о сьомій і буде святий спокій.
— А Ядзю це не бентежить?
— Вона сказала, що коли була дурепою на навчанні, то хоч у такий спосіб врятує кількох стариганів, — відповіла Юлія. — До її дідуся «швидка» не встигла.
— Бо хтось украв таблички з номерами будинків, — додав Мацек. — У цілому масиві. Коли ми знайшли потрібний будинок, було вже по всьому. Запалили свічку, проказали молитву. Потім Болек повідомив, що згідно з розпорядженням міністра і таке інше «швидка» не надає жодних адрес похоронних бюро. Закінчив, і ми помчали назад на базу.
— Дев’ята, — виголосив Болек, глипаючи на годинник, подарунок від фірми, що спеціалізується на препаратах для покращення пам’яті. — Що там у нас у програмі? Юлько, скинь-но оком. Бо якщо читатиме Мацек, це буде тривати до ранку.
— «Польсат»: «На мушці», — стала читати Юлька. — «Двійка»: «Дев’ять дев’ять сім». «Одиниця»: «Плутон». ТВН: «Скажені вовки». Стрілянина, стрілянина. Військова драма. Жахи. «Помста чайного дракона»… Може, це?
— Тільки не фільм карате, — скривився Болек. — Нема нічого більш передбачуваного. Спочатку підступний лихий хлопець убиває доброму хлопцеві брата. Тоді добрий хлопець просить старого майстра приготувати його до Останньої Битви. Перше прохання відхиляється. Але несподівано майстер добачає в доброму хлопцеві потенціал, і починаються тренування. Добрий хлопець мусить проходити через чудернацькі випробування, наприклад робити шпагати межи бочками з рисом, тримаючи при цьому на спині майстра в бамбуковому кошику.
— Начеб він не міг скористатися старими добрими штангами в «качалці», — втрутився Мацек.
— А все це супроводжує дражлива мелодійка на сопілці. Є ще щось, окрім того дракона?
— Сама різанина.
— І жодних мелодрам?
Юлька покрутила головою.
— То лінуймося, поки є змога.
— Чому? — запитала я.
— Бо зараз почнеться. Оживуть усі телефони, — пояснив мені Мацек. — По телевізору дупа, то бабуні й нудяться.
— А чому саме бабуні? — обурилась я.
— Бо дідусів у цій країні практично немає, — озвався Болек. — Їх винищують численні стреси, бардак в уряді і бігос на шкварках.
— А може, жінки більше дбають про здоров’я?
— Деякі так точно, — сказав Мацек. — Не лягають спати без тонометра. І поки заснуть, по десять разів пересвідчуються, чи у них не підскочив тиск. О, прошу дуже, котрась уже поміряла тиск і панікує.
Болек підбіг до телефону.
— Що таке?
— У почекальні сидить пацієнтка з лупою. Оглянь її, Болеку, якщо вона вже прийшла.
— Ну добре, а чим я їй допоможу? Адже не випишу нізорал, бо його так чи йнак продають без рецепта.
Проте він устав і важким кроком вийшов із ординаторської до коридора. Не зачинив двері, тому ми почули цілу розмову.
— Слухаю вас уважно.
— Ой, лікарю, я маю жахливу лупу. Як конфеті. Я вже була тут в обід у доктора Акули, але він відіслав мене до вас.
— До мене? — здивувався Болек.
— Ну, він сказав, аби я пошукала подвижника. На нічному чергуванні.
— Прошу дуже. У цій державі більшість бюджетних працівників — це подвижники. Інакше вони не гарували б за половину середньостатистичної зарплати.
— Але, напевно, не політики, — несміливо зауважила жертва лупи.
— Політики — це виняткова група. Так звані фахівці, тобто люди, котрі роблять дуже неприємні речі, але за дуже конкретні гроші. Добре, подивимося ту вашу лупу. Прошу до амбулаторії.
— І що ти їй виписав? — запитали ми, коли він повернувся.
— А, якусь масть із сіркою. І відправив до дерматолога.
— Ти єдиний, хто має людський підхід, — зворушилась Юлька.
— Зате Акула має святий спокій.
Куняємо, переглядаючи повтор «Швидкої допомоги». Німецькою.
— Дивися, Ягодо, які темпи роботи, — сонним голосом озвався Болек. — П’ятеро лікарів метушаться довкола ношів. Біганина, гармидер, напружені обличчя. Півлікарні у стані бойової готовності.
— Я думала, що так воно й буває. Що лічать секунди.
— Ну лічать, але не при закритому переломі променевої кістки, як тут, — позіхнув він. — Знаєш, як це зазвичай виглядає?
— Ну?
— Приїжджаєш до лікарні. Дзвониш до чергового лікаря й терпляче чекаєш, правлячи більш чи менш приємні теревені з пацієнтом. Нарешті черговий спускається разом із ескортом. Оглядає хворого, запрошує його на рентген. Якщо він нормальна людина, то поплескує пацієнта по здоровій руці. Якщо ні, то пожвиндить, що той, мовляв, не знайшов іншого часу ламати кінцівки, як тільки о третій ночі. І все. Дурнуватий фільм, я вже волію нашу «Клініку зворушень». Окрім того, вона густа, як горохвяник.
— Густа?
— Ну, там багато всього відбувається. О, Ядзя дзвонить.
— Але в тебе і слух. Як у кажана. — Я почула тільки тихенький брязкіт.
— Питання досвіду. Що таке, Ядзю? Де бійка? У Томчаків? Принаймні близько. Їдьмо.
Ми вискочили до машини. Мацек уже чекав, в одній руці тримаючи лікарську торбу, а іншою потираючи запухлі зі сну очі.
— Жени до старих будинків біля басейнів, — кинув Болек. — Номер тринадцять, одразу за парком. Цікаво, скільки буде потерпілих.
— Наскільки я знаю життя, докторе, тільки Томчакова. Буде нам пояснювати, що впала на дзеркало чи перечепилася за столик. А зловмисник буде пискувати, зачинившись у лазничці.
— А його не можна зачинити, наприклад, у витверезнику? — запитала я, звертаючи у вуличку біля басейнів. — Чи викликати поліцію?
— Я не встиг би навіть набрати номер, як Тимчакова роздерла б мені писок пазурями, — відповів Мацек. — Це називається кохання.
— Не знаю, чи кохання, але синдром узалежнення від ката напевно, — підсумував Болек. — Гаразд, виходимо.
Вже на першому поверсі нас привітали пияцькі верески золотоустого Стефана Томчака у товаристві приятеля чи сина.
— Концерт на два баритони й сопрано, — шепнув Болек і енергійно застукав у двері, прикрашені заглибинами від копняків. Усередині миттєво вщухло.
— …бри вечір. «Швидка»! — голосно повідомив Мацек, демонструючи чудові гарматні кулі на плечах. Так, про всяк випадок. — Хто викликав?
— Я. — Із темної кімнати вигулькнула худюча настрахана дівуля в театральному гримі. — Я викликала, бо мама знову впала на двері. Й порізалася склом.
— Як це сталося? — допитувався Болек, шпортаючись у лікарській торбі.
— Ну та як, — почала Томчакова, стогнучи від болю, — я несла Казьові, моєму наймолодшому, вареники. І послизнулася на лінолеумі. Ну і гепнулась. А вареники на мене. Така втрата! — вхопилася вона за голову.
— Мамо! — обурилася дівуля, потираючи напацькане чорною фарбою око. — Таж це батько вам зацідив.
— Луїзо! Ти дурепа! Геть до кімнати! — верескнула Томчакова. — І змий це лайно з морди. Вона буде закладати рідного батька!
— Ще не знати, чи рідного! — загарчав Томчак, ховаючись у темній лазничці. — Може, вона тому й пискує, що нагуляна! Встругнула її десь у кущах.
— Стефане, припини, пан лікар слухають, — вгамовувала його дружина. — А ти, шмаркачко, стули пельку, бо старий знову впаде в нерви. Така ця молодь стала писката, лікарю! Ні на гріш батьків не шанує. Мають у дупі четверту заповідь.
— Ну то ви впали і що? — не вгавав Болек.
— І встала. Позбирала вареники, але ж не дам їх тепер Казьові.
— А де Казьо? — поцікавився Мацек.