— Лежить у кімнаті. Бо трохи собі хильнув. Не має роботи, то й переживає.
— Добре, покажіть мені спину.
Томчакова слухняно всілася на хиткому столику й задерла пропітнілу квітчасту блузку.
— Не схоже, що це можна зашити, але… — Болек став длубатися ножичками в одній із ранок. — Холера, ввійшли цілком. У вас може бути пробита легеня. Їдьмо до лікарні.
— До лікарні? — зойкнула Томчакова. — Але я зараз не можу. Накупила вишень на компоти. Хто ж їх зварить, як мене не буде? І хто випере хлопцям сорочки?
— Я! — запропонувала дівуля. — Тільки їдьте, мамусю.
— Ти? Ти навіть волосся у своїй перукарні не можеш рівно обтяти, — форкнув Казьо зі своєї кімнати.
— А ти, дармоїде, можеш? — психонув Мацек.
— Мацеку, перестань. Не провокуй! — схаменув його Болек.
— Я не можу цього чути! Тих двох відважних боксерів!
— А саме відважних! — Томчак копняком прочинив двері лазнички. — І це я своїй бабі завалив, бо маю право!! І буду її товкти, коли захочу.
— Пане Томчак, я викликаю поліцію, — застеріг його Болек.
— Пане лікарю, благаю! — заголосила Томчакова. — Не відбирайте батька в родини!
— Добре, але тоді їдьте до лікарні. І я й чути не хочу про якісь там вишні. Їдьмо!
Всю дорогу ми здолали мовчки. Томчакова боялася згадувати про свої компоти, а може, охляла через численні рани. Ми доправили її до лікарні, а потім повернулися до ординаторської.
— Через місяць буде та сама історія, — понуро сказав Мацек. — Або зразу до моргу.
— Вона повинна піти від цього бандита.
— Ягодо, я тобі щось розповім, — почав Болек. — У травні ми мали виклик. Схожий випадок: добродій натовк дружину. Приїжджаємо, жінка сидить розшарпана, розбита брова, спухлі повіки. А він розповідає: «Вона мене діставала, лікарю, ще від вечері. Але не бити ж її в День матері. Я ж не такий виродок. То почекав до опівночі. І п’ять по дванадцятій стовк заразу на квасне яблуко». Тоді я рознервувався й запитую: «Чому ви не підете від цього мерзотника?» На що вона: «Якого мерзотника, лікарю? Квіти мені приніс? Приніс. Ще й привітав. А що його понесло, то що вдієш, такий мій хрест». Вони майже ніколи не йдуть. Зрештою, не дуже мають куди.
— А найгірше, — додав Мацек, — що на їхніх доньок чекає така сама доля. Та дівуля з розмащеним оком теж знайде свого Стефана. І буде продукувати на переміну домашніх боксерів і жертв насильства в родині. Клятий ланцюжок щастя.
— На жаль. Але ти, Ягодо, так не переймайся, — потішив мене Болек. — Майже друга, поспи собі, бо близько четвертої буде наступний пік викликів. Інфаркти.
Двадцять другий
— Ягідко, сніданок.
Юлька поставила мені на ковдру металеву тацю з товстими скибками, покраяними дуже тупим ножем. На кожній по півсантиметра жовтавого маргарину.
— Котра вже? — хрипко запитала я.
— Майже дев’ята.
Ура! Вперше за три тижні я нормально прокинулась. Але що з тими інфарктами о четвертій?
— Викликів не було. Спокійна ніч.
— А де Болек? Удома?
— Так, сонця, що заходить. Має там чергування від восьмої.
— Отак без сну? — здивувалась я.
— Він звик. Не раз працював по тридцять шість годин. І навіть рівно зашивав рани.
— Знаєш що, Юлько? — Я всілася на кушетці. — Тоді я теж піду до себе.
— Ну а сніданок?
— З’їм удома. Тепер я і так нічого не проковтнула б. Мушу прокинутися, відмокнути в ванні і тільки тоді. Мені прикро, що ти старалася даремно, — показала я на скибки.
— Що ти, Ягідко. Я віддам їх Акулі. Він іще зрадіє.
— У нього такий апетит?
— Коли він їде з візитом, то спочатку просить чай і якесь печиво і тільки потім оглядає пацієнта. Тепер от люди вже про це знають і вже на порозі чекають його з імбірними пряниками, а колись…
— Ну, — заохотила я її до розповіді.
— Приїхав він до Белзаків, тих, що живуть за мостом. Заходить до кімнати. Глянув на пацієнта й каже: «Склянку чаю і якусь шоколадку, але бігцем». Господиня, бліда від хвилювання, стала прочиняти всі шафки. Немає шоколадки. В паніці питає, чи згодяться праліне чи шоколадні батончики. «Згодяться, але бігцем». Вона внесла тацю з чаєм і питає: «А вам, докторе, теж зробити щось попити?» А Акула на це: «Так ви вже зробили».
— Ти ще розповіси, як я прийшов до пацієнта й повиїдав йому півхолодильника. А потім узяв душ, одягнув халат господаря і…
— Пане доктор… я тільки… тільки… — затнулась Юлька, червона від сорому.
— Анджей Акула, — подав він мені суху долоню. — Відомий із того, що обдирає пацієнтів і у хвилини люті сягає п’яти балів за шкалою ВВС.
Я спробувала усміхнутись.
— Ягода. Дуже приємно.
— Що тобі ще наплів той язикатий розцяцькований транссексуал у блискітках?
— Докторе!!! — Юлька вхопилася за пурпурні щоки.
— У блискітках? — запитала я. — У яких іще блискітках? І що ви мали на увазі з тим транссексуалом?
— Ну ви ж не хочете сказати, що прийняли Юліана за жінку?
Я не заснула до опівночі, думаючи про Юльку. Он звідки цей підозрілий альт і це обличчя, яке Альмодовар охоче зняв би у своїх фільмах. А з іншого боку, граційність у рухах і нечувана зичливість до інших людей. Ким, властиво, є така людина, як Юлька? Чоловіком із душею жінки? Жінкою, ув’язненою в тілі чоловіка? Я запитала в тата.
— Мама твого Бартека сказала б, що якщо тіло не погоджується з душею, тим гірше для душі, — відказав він, на хвилину відриваючи погляд від комп’ютера.
— Але що ти про це думаєш?
Тато закусив губу, шукаючи властиву відповідь.
— Я можу тебе запевнити, що маю душу чоловіка. Тобі не треба цим перейматись, Ягідко.
— Перейматися? — здивувалась я, але тато не пояснив, що він мав на увазі, бо знову відплив у широкі води Інтернету.
Я зателефонувала до Ані.
— Люди зразу мусять добирати якісь визначення. Якщо баба, то до шухлядки ліворуч, якщо хлоп — до шухлядки праворуч, — роздратовано буркнула вона. — А якщо невідомо, до якої, то відразу дивак. Я знаю, бо сама через це пройшла.
— Ти?!
Ну прошу дуже, зараз стане зрозуміло, звідки цей прикрий язик і схильність до чоловічих дезодорантів.
— Ну я, тільки не через стать. Що, розчарована?
— Ні, чого ж, — збрехала я. Але це нитка до розкриття Великої Таємниці Ані. — А з чим ти мала проблему?
— З віком. Я боялася зізнатися, що мені сороківка, бо люди миттю робили великі очі й питали: «Скільки-скільки? Я думала, що максимум тридцять». В аптеці, коли я подавала рецепт, то казала, що це для старшої сестри, бо зараз же починалося: «Пані касирко, ходіть сюди, ЩОСЬ побачите». І шепотіння по кутках. А одразу потім: «Боже, а так молодо виглядає». Я відчувала себе фальшувальником картин або мутантом. Врешті усвідомила, що це не моя проблема, якщо якийсь ідіот має складнощі із сортуванням оточуючих. І тепер мені начхати, що думають люди.
— Я теж так хотіла би, — зітхнула я. На жаль, і далі переймаюся думкою інших.
— Ягодо, скажи мені щиро, що тобі дасть, якщо ти матимеш певність?
Двадцять третій
— Я можу і далі називати тебе Юлькою? — запитала я, а Юлія зробила такий рух, наче хотіла сховатися за аптечкою. Проте за хвилину підійшла й міцно мене обняла. Без єдиного слова.
— Юлько, я хотів запитати, що там із тими халатами, бо в мене знову репнула блуза під пахвою. То через нові вправи, — похвалився Мацек і зразу змовк. — Соррі, дівчата, я вже не заважаю.
— Ой, припини! — схаменула його Юлька. — Ми тут вирішуємо важливі справи, а в тебе, як завжди, асоціації з дільниці трусів. Мабуть, ти і справді повинен завести собі гарем.
— Та ти що, Юлько! Не згадуючи все інше, я не потягнув би це фінансово. Особливо тому, що незабаром мушу закупити із тонну корму.
— Рисек сказав, що тобі допоможе. Адже це його ідея.
Я чогось тут не розумію. Мацек качає м’язи, бо так хоче його директор? Тому так переймається виглядом персоналу «швидкої», що спонсорує їхнє харчування? Цікаво, що він запрагнув би від мене?