— Йдеться про звичайний корм, — спростував Мацек. — Для коней. Рисек подарував мені одного бешкетника. Коник польський. Ти колись бачила?
— Тільки на картинках. Маленький, сірий, із великою головою?
— І ще з більшими зубами, не згадуючи вже про шлунок. Ну і коли Рисек побачив, скільки той Качок жере, то сам запропонував допомогти мені з кормом.
— Трохи копіткий подарунок.
— Я не нарікаю. Щоправда, і без коника маю не забагато часу, але хоч моя мадам покатається.
— Коли Акула хотів відкупити одного коня, Мацек майже образився.
— А в тебе їх багато? — здивувалась я.
— З кіньми, як із дітьми, Ягодо. Маєш одного, хочеш наступного. А потім тебе вже несе. Зрештою, один кінь нудьгував би. А так вони можуть попліткувати собі за вівсом. Пожартувати чи пошепотіти щось одне одному на вухо. А власне, про що це ви шепотілись?
— Ягода вже знає. Від Акули.
— Ну нарешті, — з полегшенням зітхнув Мацек. — Ти знаєш, скільки ми сушили собі голови, як тобі про це сказати?
— Треба було напрямки.
— Напрямки, напрямки. Кожен так говорить. А коли дізнається, то робить дивну міну й витирає руки об штани. Ніби боїться, що я чимось його заражу.
— Ти розумієш, люди зазвичай думають: ага, він переодягається в сукенки, все з ним ясно: Бой Джордж, накладні вії, розпуста й кокаїн.
— Але я не переодягаюся, Мацеку! — обурилась Юлька. — Це для мене нормальний одяг, як для тебе «боксерки» та штани від спортивного костюма.
— А стосовно розпусти, то зараз у тебе буде нагода подивитися на це зблизька, — втрутився Болек. — Ми маємо виклик на вулицю Філіпа.
— Брати Потоцькі? — здогадався Мацек. — То на тебе саме тепер чекає видовище. Юльчина історія відпочиває. Зрештою, ти й сама побачиш.
Я побачила. Стара халупа з утолоченою на камінь глиною замість підлоги й фанерками на місці давно вибитих шиб. Посередині хати, серед сотень порожніх пляшок, велетенський матрац, а на ньому кілька шарів брудних ковдр, перин і пледів, під якими ховається кілька (а може, й кільканадцять?) життєрадісних осіб.
— Доброго дня! «Швидка»! — верескнув Мацек. — Хто тут нас викликав?
Із-під сірого пледа невідь-яким дивом спочатку вигулькнули дві обвислих груді, відтак розчухрана голова, а за нею і решта виснаженого тіла.
— Здається, я, лікарю, — бовкнула його власниця, чаруючи нас беззубим усміхом. — А от пощо, цього я вже не пам’ятаю.
— Тобі, Зосько, кололо в грудях, — нагадав їй хтось, хто лежав під брудно-голубим пледом.
— Ну і ти ревіла, — додала особа, що ховалася під бежевою накидкою.
— Ну так. Бо мене обсів страшенний смуток, коли я побачила мого Сташека з Анітою. То подумала, що піду і заб’ю її. Але дорогою нагледіла будку, а на ній номер: дев’ять дев’ять дев’ять. То й задзвонила. І прошу дуже — з’явився мій ангел-утішитель.
— Сідайте прямо, пані Потоцька. Послухаємо це сумне серце, якщо вже приїхали.
Власниця аристократичного прізвища втягнула жовтавий живіт, демонструючи розкішні ребра.
— Не найліпшим чином, — прирік Болек. — Шуми. А звідки ця пухлина на литці?
— А це, лікарю, ми їхали нашою «сиренкою» по вино. Було вже перед сьомою, тож Сташек спішився. Я заскочила на заднє сидіння, але нога зосталася назовні. Сташек не помітив, узяв і захряснув двері. А ви знаєте, лікарю, як хряскають дверцятами в «сиренці»?
Болек кивнув.
— Щосили.
— Ну. Оце Сташек і захряснув мою ногу.
— А потім натиснув на ґудзик, — додала постать, схована під брудно-рожевою ковдрою. З-під інших перин долинули смішки.
— Болить? — запитав Болек.
— Та вже болить. Але часом щось мусить боліти, що — нє? Цього разу серце. Інакше людина й не знала б, що його має.
— Ви повинні зробити рентген. І незле було б обмежити споживання пального.
— Та яке там споживання, лікарю. Це замолоду людина споживає. Не те, що тепер, коли їй стукнула тридцятка.
— Мені ти і так подобаєшся, — з-під сірого пледа вистромилися дві кощавих руки і загребли пані Потоцьку разом із рецептом.
— Ну то кінець візиту, — оголосив Болек. — Наступний буде, коли Сташек переспить із Ілоною. Хоч я й не знаю, чи слово «переспати» вповні відображає всі барви сексуальної поведінки мешканців цього ложа.
— Тридцять років… Я думала, що цій жіночці щонайменше п’ятдесят.
— Тому я всім повторюю, що алкоголь — не найліпший засіб для консервації.
— А що добре законсервовує?
— Здається, безпечальність і оптимізм. Може, тому ми, поляки, так швидко старіємось.
Двадцять четвертий
— Заходжу до спальні. Вся родина вже зібралася довкола ліжка, бурмоче молитви. Конарська лежить синя, в долонях свічка, щелепа підв’язана, на повіках монети у п’ять злотих. Я вже збирався виписувати свідоцтво про смерть, але щось мені не сподобалось…
— Я ж тобі казала, інтуїція, — шепнула до мене Юлія.
— …тоді питаю, на що вона хворіла. «На все, лікарю. І на суглоби, і на серце, і на легені. Мучилася, старенька, аж шкода було дивитися. То нарешті собі відпочине, і ми теж». Я торкнувся до бабусиної долоні. Холодна, але якась на диво волога. «А вона часом не мала діабету?» — запитую в старшої з дочок. «Ой, мала. Доктор Акула сказав, що мамуня мають у жилах більше цукру, ніж той… кленовий сироп». То я вже зорієнтувався: гіпоглікемічна кома. Штрикнув її глюкозою. Конарська зразу здригнулася. П’ятизлотові монети звалились. Як побачила, що тримає запалену свічку, зчинила страшний лемент. Я думав, що вона дістане інфаркт, та де там. Зірвалася на рівні і давай розганяти товариство.
— Ну то доньки не відпочинуть, — підсумував Мацек.
— Узагалі-то, коли вони вже оговталися від струсу, то навіть зраділи. Хоча старенька і справді вміла залити сальця за шкуру. В нашому тесті вона спокійно здобула б шість балів, а в запалі так і всі вісім. Слухаю вас, — звернувся Болек до присадкуватої пухлявої жіночки з коротким платиновим волоссям, спаленим пергідролем, котра вже хвилин десять заглядала до амбулаторії, нервово поправляючи скуйовджені кучерики.
— Пане лікарю, я прийшла, бо в мене якась висипка… — Вона простягла перед себе червоні, покриті дрібною коростою долоні. — Я вчора робила прибирання на честь приїзду свекрухи з Італії. Ну і дивлюся вранці, а всі руки в пухирях. Самі погляньте. Це щось жахливе. А післязавтра я маю відвідати манікюрницю, — зойкнула вона. — І не знаю, як показатись їй на очі.
— Є й більші нещастя, ніж реакція манікюрниці, — потішив її Болек. — Приміром, відсутність кінцівок. Тому я мушу вас застерегти, що, коли ви не відпочинете від усіляких засобів для чищення, я вже бачу сумне майбутнє ваших рук.
— Ну а коли я мушу від них відпочивати? А всі ці бактерії? Подивіться першу-ліпшу рекламу в новинах. Мало того, що ті лазнички просторі, як наші вітальні, так там іще так чисто, що можна їсти просто з кахлів.
— Я вам цього не радив би, бо куди приємніше їсти зі столу. Ну що ж, я випишу вам масть на ті пухирі. Одначе радив би сильно обмежити користування хімічними засобами. Нехай ваші руки відпочинуть. Риба в річці також.
— Якщо вона там іще зосталася, — буркнула Юлька.
Білявка терпляче чекала на рецепт, недовірливо розглядаючи нас із-під сплутаних кучериків. Оглянула Мацека, відтак Юльку і врешті-решт перевела погляд на мене.
— Ягодо? Це я, Альдона. Пам’ятаєш? Я вчилась у четвертому «Б». Ну та Альдона, яка перевелася до вас на релігію.
Я побачила швидкий перебіг старих плівок зі шкільних часів. Альдона, Альдона, Альдона. Є! Дрібна дівчинка з темною косою до пояса. Вона мріяла про спокійне розмірене життя. Флегматичний чоловік, здібні діти, рожеві люпини у вазі.
— Ах, Альдоно! Я дуже рада тебе бачити.
— Що ти тут робиш, Ягодо?
Як відповісти на таке просте, а водночас підступне питання?
— Вона тут працює. Заміняє іншу людину, — повідомив Мацек.
— Ах, замість того фанатика, про якого волало півміста. Що з ним трапилось?