Я не встигла заступитися за Юзека, бо Болек устиг першим:
— Доктор Морквина, якого ви так недоречно називаєте фанатиком, повернувся до Кракова. І провадить терапевтичні сеанси згідно з новою авторською методикою.
— Ну прошу дуже. Він там, а ти тут. Знов у провінції, — слово «провінція» пролунало в її устах як «поразка». — Твоя… гм… нездала мачуха…
— Аня, — з натиском виправила я.
— Ну власне, ця… Аня казала моїй мамі, що ти закінчила університет із відзнакою. І прошу дуже.
— Наразі пані Ягода пересвідчується, чи влаштовують її запропоновані умови роботи, — поквапився на допомогу Болек. — У разі чого вона завжди зможе повернутися до своєї ФІРМИ в Кракові.
— До ФІРМИ? Ну це інша справа, — дала задній хід Альдона. Хвилину над чимось розмірковувала. — Ягодо, можна тебе на хвильку? Я хотіла би побалакати в чотири ока.
— То йдіть до телезали, — запропонувала Юлька.
Ми пішли. Альдона всадовилася, зробила глибокий вдих і… нічого. Тиша.
— Страшенно важко отак напрямки розповідати про свої проблеми, — озвалася вона нарешті. — Навіть не знаю, з чого б то почати.
— Ти не мусиш квапитися. Хіба що мене викличе диспетчерка, бо часом я їжджу разом із Болеком.
— Я знаю, є такі випадки, коли одного лікаря замало. Бачила в передостанній серії «Клініки зворушень». — Вона замовкла. — Сподіваюсь, Ягодо, що ми вкладемося до п’ятої, бо потім я мушу припильнувати майстрів. Вони нарешті закінчують нашу терасу.
— Багато роботи?
— Не те слово, — зітхнула вона. — Але певні речі треба зробити і край. Ти, певно, знаєш, як воно є в нашому місті. Ледве вискочиш заміж, як тебе зразу питають, чи ти вже будуєшся.
— Я думала, що питають про дітей.
— Дитину кожен уже має, бо чого ж тоді женитися. — Вона зробила міну під назвою: «Ти що, Ягодо, життя не знаєш?»
— То ви теж будуєтесь?
— Уже майже закінчили. Живемо в новій хаті п’ятий рік, наразі тільки в сутеренах, а другий поверх оздоблюємо. Тому свекруха й поїхала до Італії.
— Це добре, що вона вам допомагає.
— Добре? — здивувалась Альдона. — Вона має дітей, то мусить їх утримувати. Зараз усі батьки їдуть, як є потреба. Півміста так живе.
— Як?
— Ну… нормально. Батьки в Італії чи під Мадридом, а діти сидять на допомозі з безробіття чи на ренті й пильнують будови. На вакації їдуть до старих. Підробляють, привозять трохи лахів на гендель. Часом хтось закладе відеопрокат чи солярій. І живе собі.
— Ти теж так живеш?
— Як і всі. Може, трохи ліпше, бо Войтек служить у поліції, то й не ризикує, що його викинуть на брук. Ну і може заробити якусь копійчину. Взагалі-то, я не нарікаю. Войтек ходить на батьківські збори. Не критикує борщі. А вечорами куняє перед телевізором, тож я маю його на оці.
— Тобто все, що ти запланувала собі в ліцеї.
— Тільки одне я не передбачила. Інтернет, — вона знову зітхнула. — Півроку тому ми підключили його для Павелка, нашого старшого. Бо скрізь тільки й чути, що це таке-е-е-е… вікно у світ. Ну і тепер Войтек повертається з роботи, з’їсть котлету і прямо до комп’ютера.
— Але тепер ти також тримаєш його під контролем.
— Ніби так, але є одна проблема, Ягодо. — Вона вже всоте поправила кучерик, який стримів тут-таки над фіолетовою повікою. — Бо фізично він ніби сидить у сутеренах за стіною. Але насправді в іншому світі. А там він зустрічається з однією такою. Таємничою Жінкою.
— Дешевий «нік», — зауважила я.
— Дешевий, але ти ж знаєш, як хлопи ведуться на все таємниче й недосяжне.
— Я думаю, що жінки також.
— Щодо мене, то я не люблю таємниць, — скривилася вона. — Люблю все чітко знати. Конкретно. Що і як. Розкладене по поличках. Ну і тому переймаюся.
— Чим?
— Тією Таємничою Жінкою. Він проводить із нею стільки часу. А зі мною взагалі не розмовляє.
— А раніше розмовляв?
— Ну, як по правді, то теж ні. Бо витріщувався в телевізор. На дівчаток, які рекламують секс по телефону.
То небагато змінилось.
— А він бачиться з тією своєю знайомою?
— Ні, бо вона від самого початку заповілася, що про побачення не може бути й мови. Вони можуть побалакати в мережі, полистуватись, але нічого більше. Навіть фото йому не вислала. Така вже таємнича.
— То до розлучення, радше за все, не дійде, Альдоно. А ти ж, певно, найбільше боїшся саме цього.
— Ну так. Але Войтек стільки з нею балакає. Цілими годинами.
— А ти питала, про що вони розмовляють?
— Я навіть перевірила, — похвалилася вона. — Ну і нічого там такого немає. Ніяких свинств. А коли я питаю, про що він стільки з нею балакає, то він відгиркується, що вона найліпше його розуміє. Наче вони були б родиною чи якнайменше сусідами.
— Споріднена душа.
— На жаль, — вона подряпала себе по розпухлій руці. — Я вже й сама не знаю, чи повинна це йому заборонити.
— Ти волієш, аби він милувався на дівчаток у телевізорі?
— Але вони для нього недосяжні, бо коштують гроші. А така Таємнича Жінка цілком безплатна. І ще й відповідає йому на листи. Через це я й маю клопіт. Може, відключити йому цей Інтернет?
— А якщо він знайде нову забаву?
— Ти маєш рацію. Ліпше вже це, принаймні я знаю, чого сподіватися. — Вона підвелася. — Дякую, Ягодо, за розмову.
— Може, зустрінемось у неділю?
— А навіщо? Я вже все тобі розповіла.
— Позгадували б минуле, як старі подруги.
— Я не люблю повертатися в минуле. Нема за чим.
Ну так, я й забула. Альдона завжди була прихильницею методу: не торкатися старих альбомів. Нехай спокійно припадають курявою на дні шафи.
— Крім того, Ягодо, ти не є моєю подругою. Ти тільки мій психолог.
Двадцять п’ятий
Літній застій, тому Болек відсипається в себе в ординаторській, а я знову працюю зичливим вухом. Цього разу для молодого курдупля з бігаючими очиськами. Його пригнала до мене наречена, кузинка Альдони.
— Я не вірю у психологів, — застерегла вона ще на порозі.
— І слушно, куди доречніше вірити в Бога, — пожартувала я, щоб розвіяти напругу. Безрезультатно.
— Я не хотіла, щоб Маріуш сюди приходив, але він має надто слабку силу волі, щоби дати собі раду самотужки. Він має величезні труднощі з самодисципліною і розв’язанням важливих проблем. Не вміє себе мобілізувати.
— Може, він сам про це розповість, — запропонувала я.
Вона скинула на мене недовірливим поглядом.
— І що, я маю зоставити вас наодинці?
— Так буде найкраще.
Ми зосталися самі. Курдупель розглядав кабінет. Згриз собі ніготь на великому пальці і… нічого. Тиша. П’ять хвилин, вісім.
— Чому це так довго триває? — курдуплева наречена не витримала й зазирнула до кімнати. — І що означає та дивна тиша?
— Якщо ви будете заважати, є мало шансів про це довідатися.
Вона зачинила двері.
— Я певно, мушу щось сказати, аби Мартинка не нервувала, правда?
— Було б непогано. Інакше за п’ять хвилин вона знову сюди загляне.
— Я з радістю б, — заходився він скубати руду борідку. — Але не можу.
— Ми не мусимо розмовляти про щось важливе. Можемо про погоду, якщо ви не хочете розповідати про свої проблеми. Я ж не агент гестапо, а тільки звичайний…
— Я не паную над своїм життям, — випалив він. — Не паную. Я все роблю поперек.
— Кому?
— Головним чином собі. О, приміром, я вже чи не рік намагаюся очистити організм. І п’ю лимонний сік.
— Лимонний?
— Це така дієта, яка виводить токсини, — пояснив він. — У перший день сік із одного лимона, потім із двох, трьох і так далі, аж поки людина дійде до п’ятнадцяти лимонів.
— І ви вже дійшли? — я відчула в роті квасний присмак.
— Власне, що ні, — посмутнішав він. — По чотирьох днях я відчуваю такий напад голоду, що з’їв би буквально все, навіть ваш стіл. Я вимітаю холодильник дочиста, оминаючи тільки лимони.
— Я теж їх оминала б.
— Але Мартина цього не розуміє. На додачу вона прихопила мене, коли я виїдав лід із морозильника.