— А що вам дають ті розмови?
— Не знаю. Може, трохи спокою й порозуміння. Може, саме вони дозволяють мені вижити в усьому цьому.
— Тобто в подружньому житті?
— В усьому, — зітхнув він. — Власне, я повинен бути щасливим. Маю двійко дітей, сильну хазяйновиту дружину, посадив три ялинки за будинком, завершуємо будуватись. І все це до сороківки. А все ж таки… — Він замовк, а я не озивалася, дозволяючи йому сконцентрувати думки. — Розумієте, під час чергувань у комісаріаті я прочитав «Алхіміка». І там написано, що людина мусить слухатися свого серця, бо тільки воно скаже їй правду. Скаже, де шукати свій скарб.
— Сенс життя?
— Власне. Але що робити людині, котра вже встигла пустити коріння, перш ніж дізналася, що її скарб заховано десь-інде? Адже я не покину родину. Я не можу!
— Пане Войтек, не знаю, чи це вам допоможе, але людям часто здається, що вони не там, де хотіли б бути. І що вони повинні шукати скарб за сімома горами. Або за сусідською хвірткою.
— Або в Інтернеті, — додав він і мляво всміхнувся.
— Є навіть така теорія щастя, яка стверджує, що після тридцяти ми маємо бажання робити те, що не вдалося спробувати раніш. І ми набуваємо досвіду, пробуємо. Працеголіки кидають свою фірму, вирушають у самотню подорож на яхті довкола світу. Зразкові домогосподарки обертаються на барних метеликів, а рокери, котрі досі безтурботно сіяли свої гени по цілому світі, на якнайтурботливіших батьків.
— І вони щасливі?
— Деколи. Але частіше доходять висновку, що повнота досвіду не означає повноти щастя.
Шосте
— Важкий випадок, еге ж? — кинула Юлька, краючи овочі для салату.
— Можна назвати це синдромом нездійснених мрій. Поширена проблема в наш час. Чоловік Альдони не є кимось винятковим.
— Цікаво, — втрутився Болек. — Несповнені мрії в добу, коли майже все можна купити в найближчому гіпермаркеті. Або на ринку.
— А з іншого боку, не всі мрії варто реалізовувати, бо вони втрачають цінність і чар. Я, наприклад, хотіла їздити верхи.
— І що? — пожвавився Мацек.
— Усе закінчилося після відвідин спеціалізованої крамниці.
Попід стіною рівненькі ряди сідел. На поличках штиблети, каски й шоломи. Праворуч скребниці, попони й вуздечки. А за лядою власниця, вусата шатенка зі статурою ротмістра й лицем чистокровного англійського коня.
— Слухаю! — запропонувала вона свої послуги, стаючи струнко.
— Я хотіла б купити якісь запобіжники для литок із…
— Чапси, — виправила вона мене. — Розмір ноги?
— Двадцять третій.
Вона нахмурила брови. Очевидно, я дала неправильну відповідь.
— Інакше кажучи, тридцять сьомий, — виправилась я дещо тремтячим голосом.
— Я мала на увазі об’єм литки.
— Литки… Ну, приблизно тридцять два сантиметри… чи, може, тридцять три, — гадала я, дивлячись на свої ноги.
— Мені так не здається. Я сказала б, тридцять п’ять. — Замашистим рухом вона вхопила з полиці сірі чапси. — Ці будуть впору. Прошу поміряти.
Я виконала наказ. Тремтячими пальцями застебнула липучки.
— Трохи завеликі, але на джинси будуть о’кей.
— Ви їздите в джинсах? Ха-ха-ха, — заіржала вона. — Добре! Певно, ще й у тих шкарбанах, — тицьнула вона пальцем у мої «адідаси».
— Наразі так… — пробелькотіла я. — Бо, властиво, цей… я мала тільки одне заняття і поступово обзаводжуся відповідним реманентом.
— Тобто?
— Ну… е-е-е-е… В мене вже є лопатка і скребниця, — похвалилась я.
— А шолом?
— На це перше заняття я одягла зимову шапочку.
— Бажаю вам відваги.
— Це була товста шапка. Штибу вушанки, — почала пояснювати я.
— Ну що ж, якщо людина не дбає про власні мізки, їй і справді нема про що турбуватися, — підсумувала пані ротмістр, енергійно потираючи вуса. — То що з тими чапсами? Вам їх запакувати?
— І це була твоя помилка, — сказав Болек. — Якщо ти хочеш чогось навчитися, не починай від відвідування спеціалізованої крамниці. Вона зможе відштовхнути будь-якого початківця.
Сьоме
Лаштуємось обідати. Я перемішую зелений борщ, а Мацек свою протеїнову бурду.
— Ти це серйозно говорила? Що хотіла б поїздити?
— Серйозно, але це було ще в ліцеї.
— Бо якби ти і далі хотіла, я міг би тебе повчити.
— Ну не знаю. Я повинна подумати, все обміркувати. — «Ого! В мені обзиваються татові гени».
— Над чим тут думати, — наполягав Мацек. — Ти маєш час і нагоду. А я маю коней.
— Але я не маю реманенту. Крім чапсів.
— Цього досить.
— А щось на голову? Адже не одягну тюрбан із рушника.
— Вистачить товстої шапки. Або позич у свого старого каску. Ти казала, що він усе накопичує. То як? Сьогодні о сьомій?
Я помчала додому й перенишпорила половину гаража. Знайшла: шолом танкіста, каску пожежника, хокейну і кілька частин від мотоциклетної, кудлату перуку із зачіскою «під пуделя», тюрбан а-ля Глорія Свенсон, дві вушанки (одна фланелева), ковбойський капелюх і шкіряну пілотку з невеличким дашком. І що тут вибрати?
— Ну і класно, — похвалив мене Мацек, окидаючи поглядом пілотку. — Як німецький мотоцикліст.
— Коні не луснуть від сміху?
— Побачимо. Ходи, я представлю тобі своїх хлопців.
Ми вийшли на широку луку. Мацек підвів мене до одного з трьох невеличких коників.
— Це Качок. Поряд Шкатула. На ньому ти будеш їздити.
— А той, що далі?
— Вінету. Старий дідо. Не будемо його мордувати, бо він уже своє відгарував. Двадцять років у школі верхової їзди. Він і досі стає дибки, коли чує дитячі голоси. А там, край лісу Рембо, наш найбільший гордій і вожак стада.
— Оця малеча? — здивувалась я, побачивши сірого поні з хвостом чи не до самої землі.
— Він образився б, якби тебе почув. Ти навіть не уявляєш, які в нього зуби. Тому його треба прив’язувати. Бо кидається на хлопців.
— На людей теж?
— Ні, до людей він лащиться, як псисько. Пестунчик такий, — розчулився Мацек. — Але стосовно інших коней це просто бестія. Бачиш шрами в Шкатули на заду? Це робота Рембо. То що, ведмедики? Беремося до роботи?
Восьме
Я зайшла до ординаторської на зігнутих ногах, як гепард.
— І як воно було? — запитав Болек.
— Жорстко й високо. Але Шкатула — це страшенно класний кінь.
— Йому, щоправда, далеко до скакунів Рогану, зате він товариський, як американські туристи, — визнала Юлька.
— Замість ходити по колу на лонжі, він щомиті підбігав до Мацека і дмухав йому у вуха.
— Це його спосіб привітання, — пояснив Болек. — Шкатула липучий, як мало який кінь.
— І подумати тільки, що Мацек в останній момент викупив його з прогулянки.
— З якої ще прогулянки?
— До Італії. Ну знаєш, із квитком у один бік. Італійці кохаються в конині. Качок теж мав щастя, що трапив на Рисека. Його викидали з кожного клубу у воєводстві.
— За що? — здивувалась я. Качок і справді не мав ангельського характеру Шкатули, але не видавався мені потворою.
— Це довга історія. Він потрапив до тренерів, які кийком і копняками вибили з нього рештки симпатії до їздця. Тому він робить усе, щоб тебе позбутися. Треться об дерева, стрибає в кожну калюжу, бабрається в болоті і стає дибки.
— А Вінету?
— Він пропрацював на конезаводі десять років, а потім його віддали Мацекові за три пляшки горілки. Саме так виглядає польський сантимент до коней. І, певно, не тільки до них.
Дев’яте
— Побачиш, як тобі буде гарно, — запевнював Мацек. — Нема нічого приємнішого, ніж уранішня їзда без підтримки.
— Наразі я відчуваю тільки по кілограму піску під кожною повікою, — буркнула я, поправляючи пілотку. І подумати тільки, що якихось півтора місяця тому о цій порі я була вже по двох кавах і жмені вітамінів. — А так по правді, що ти мав на увазі, коли говорив про цю їзду без підтримки?