Выбрать главу

— Сьогодні спробуємо без лонжі, — пояснив він, простягаючи мені цвях, перероблений на копистку. — Може, нам навіть пощастить поїздити клусом?

— Клусом? На третьому тренуванні? Я не переживу цієї скаженої швидкості!

— Швидкості? — пирхнув Мацек. — Це хіба б арабський кінь показав тобі, що таке швидкість. Коли заскакуєш на такого, то наче сідаєш у новеньке «порше». М’язи так і виграють попід шкірою, готові до бігу. А якби араб побачив перед собою стільки вільного простору, як тут, на луці… — розмріявся він, перериваючи розчісувати Качка, — він так чкурнув би, що ти навіть не встигла б зі страху наробити в труси. Не те, що ці ліниві «трабанти». — Він поплескав Шкатулу по шиї.

— На місці Шкатули я чулася би скривдженою.

— Він і так знає, що я не проміняв би його навіть на стадо арабів, правда, малий? — Кінь дмухнув Мацекові в засмагле вухо. — Годі балакати, накидаємо сідло і підтягуємо підпруги.

— Готово.

— Перевір добре, бо Шкатула полюбляє надимати пузо. Потім під час їзди випускає повітря, а як відчує, що сідло сидить вільно, дає стрибка, і ти приземляєшся за п’ять метрів позад нього.

— А тобі траплялося падати?

— Та звісно. Коли я одержав Качка, то на першій же прогулянці він скинув мене через голову.

— І що?

— Я попросив його не виглуплюватись, і ми потрюхикали далі. Він уже знав, що немає сенсу шарпатися.

— А чому він такий нервовий? — запитала я. Качок саме виривав собі з грудей клапті шерсті.

— Він терпіти не може, коли затягають підпруги, бо в клубі його били по череву, щоб примусити випустити повітря. І тепер він під час цієї процедури теж має охоту вкусити мене в плече. Часом таки не втримається і вхопить.

— Кусає?

— Ягодо, якби кінь хотів по-справжньому вкусити, він видер би тобі півсідниці. А він тільки щипає. Зрештою, ти ж знаєш, що, коли кусає свій, стерпіти легше. Навіть якщо й дуже боляче. — Він погладив Качка по оксамитовому храпу. — Стремена підтягнула?

— На довжину плеча, як ти й казав.

— То заскакуй. — Мацек притримав коня, а я незграбно видряпалася в сідло. — Наступного разу не випинай задок, бо Шкатула любить часом щипнути, як це зазвичай роблять хлопці. Для нього це пестощі, а в тебе буде синець. Добре, обхопи ногами живіт. П’яти вниз — і вперед!

Шкатула ліниво рушив перед себе, обриваючи листя з усіх придорожніх кущів.

— Ну «порше» він і справді не є, — визнала я, їдучи назирці за Качком.

— Тоді чому ти сидиш, як у спортивній тачці? Чому я кажу сидиш, ти майже лежиш, Ягодо. Тепер уяви собі, що б було, якби кінь сполохався і рвонув уперед.

— Що?

— Ти мала б на рахунку перше падіння. І мусила б поставити мені пляшку. Такий уже звичай, — пояснив він.

— То що, і впасти з коня не можна?

— Навіть треба. Сім разів, аби навчитись їздити, і сімдесят сім, аби їздити добре, але навіщо падати по-ідіотськи?

Восьма ранку

Я ледве доволочилася до станції, бо прийшла Малина, майстриня з винищування подарунків від фармацевтичних фірм.

— Мені знову зле, — сказала вона, обдаровуючи мене поглядом зраненої сарни. — Усе розвалюється. Осипається, як тиньк зі старої кам’яниці. На додачу я знайшла в мами клей для протезів.

— Чий?

— У цьому вся проблема. Тиждень тому я поїхала додому, — почала розповідати вона. — Копирсаюсь у шафці під умивальником. А там, серед порошків, відбілювачів і різних дротів для труб — клей. Я витягла його, показую мамі й кажу: «Віддай бабусі, бо вона, певно, перенишпорила всю свою квартиру в його пошуках». На що мама спокійно відповідає: «Це мій клей». Я тоді питаю, відколи це.

— І відколи?

— Від весни, коли вона вставила собі протези. Для мене це великий струс, бо розумієш, моїй мамі лише п’ятдесят три роки.

— Може, в неї погані зуби?

— Власне, що ні. Просто вона так розігналася з весняним прибиранням. Почала від заміни вікон, а закінчила щелепою. Мене жахає все це, все це… — шукала вона відповідного слова.

— Проминання? — припустила я.

— Навіть не моє, а моїх близьких. Я думала, що вони здорові, сильні. Що будуть зі мною завжди, а тут раптом знаходжу на полиці клей для протезів. Спочатку клей, потім памперси для дорослих, а насамкінець рекламки притулків і госпісів. Жахливо.

Жахливо. Пам’ятаю, як тато знайшов у кухонній шафці колагенові пластівці під очі. «Відколи це Аня користується такими штучками? Вона завжди казала, що їй шкода грошей на шарлатанські винаходи», — здивувався він. Я пояснила, що це мої пластівці. Тато допитливо подивився на мене. «Твої? — впевнився він. — Проти зморщок?» Я кивнула. Тато зиркнув іще раз. І знічев’я наче постарів на двісті років. Постояв трохи в кухні, а відтак вийшов, дивно човгаючи капцями. Відтоді я старанно ховала всю косметику, що нагадує про плин часу.

— А поза тим, я зробила аналізи, — знов обізвалася Малина.

— Ну і що?

— Це безнадійно. Все в порядку. Навіть тестостерон. — Вона сховала обличчя в долонях.

— І що тебе непокоїть? Що не можна спихнути провину на результати аналізів?

— Ну власне. Людина думає, що досить підрегулювати те і се. Тут досипати, там підмастити, додати газу — і вперед. А це зовсім не так просто.

— Часом так буває, — сказав Болек. — Пам’ятаєш ту стажистку від Рисека?

— Карину?

— Ну. Виявилося, що вона мала жахливе запалення кутнього зуба. Звідси цей сморід проминання та інші сенсації. Позавчора вона видалила зуб.

— І що?

— І трохи нарікає, що втратила смак життя.

Десяте

Ніхто не прийшов. Добродій із лимонами вчиться святкувати день дитини. Чоловік Альдони й надалі блукає в мережі в пошуках скарбу. Малина трощить горнятка десь у Кракові. Так близько, а водночас за тисячу кілометрів звідси.

— Мені нудно, — заявив Мацек, поглиначи капсули L-карнітину.

— Мені теж, — зізналась Ядзя, постукуючи пальцями по телефону. — Я вже воліла б, аби хтось подзвонив. Принаймні мала би з ким поспілкуватись.

— Але ти можеш поспілкуватися з нами, — озвалась Юлька.

— Про що, коли про вас я і так усе знаю?

— А я не знаю, — втрутилась я. — Приміром, чому Болек має саме таке ім’я. Досить нетипове, особливо для чоловіків його віку.

— Може, й нетипове, — визнав Болек, — але вибране з далеким прицілом. Тато гадав, що це допоможе мені здобувати вершини у хіт-парадах. Або Золоті пальми.

— Твій старий — це справжній зореплавець, — підсумував Мацек. — Ширяє у хмарах, як Гагарін.

— А що, власне, означає «Болеслав»? — зацікавилась я.

— Людину, яка повинна здобути якомога більше слави.

— Більше від кого?

— Від батька. Він думав, що завдяки цьому з мене виросте славетний артист. Особливо тому, що я цікаво починав. Юлька розповідала тобі про купюру?

Купюра

Доки Болек почав існувати в польській медицині, він зазнав локальної слави завдяки своїм художнім здібностям. На одному з нудних уроків російської мови дванадцятирічний тоді Болек підробив купюру у двадцять злотих, послуговуючись з цією метою пастельками. Годину опісля він обміняв цю банкноту в шкільній крамничці на три пачки драже, пакетик сухого лимонаду, а також на п’ятдесят грошів решти, чим заслугував на подив і симпатію своїх однокласників.

— Ти розвиваєш старі здібності?

— Ні, зараз існують сканери, принтери. А тому відпала потреба в народних умільцях.

— А що ж із мріями твого тата?

— Його дуже розчарував мій вибір. Він сподівався, що після закінчення медичного я прозрію і спробую створити рок-групу. Фантазер.

— Адже лікар — це такий гарний фах.