— Не знаю, чи слово «гарний» відображає всі барви й відтінки мого фаху, але нехай уже буде.
— Ну а тепер?
— Він уже змирився з тим, що нічого з того не вийде. Часом нагадує мені, що не все ще втрачено, бо такі титани, як Булгаков, Бой-Желенський або Лем теж починали з медицини.
— Амбітний.
— Ну. Він втовкмачив собі, що коли я почну бувати в товаристві багатих і знаменитих, то хтось із них відкриє мене, як славетного бізнесмена Немчицького. Улюблений приклад мого тата. Коли я приїжджаю на свята й нарікаю на скруту, то завжди чую: «Сину, Немчицький теж тепер нарікав би, якби якогось дня не спіткав на тенісних кортах багатого спонсора, котрий допоміг йому стартувати».
— А ти що?
— А я завжди відповідаю: «Тату, спочатку я мусив би зустріти в дієтичній їдальні одного спонсора, котрий зафундував би мені уроки тенісу, та іншого, котрий позичив би мені ракетку.»
Одинадцяте
Перша вільна неділя від початку літа. Тож їздимо клусом третю годину поспіль доріжками й стежинами понад рікою. Шкатула перестав лякатися пляшок, папірців від морозива і навіть шелестких поліетиленових пакетів. Він уже втратив надію, що ми повернемося на підвечірок до стайні, і слухняно дріботить за Качком. Мацек втратив надію, що я буду правильно англезувати, тож тільки час од часу нагадує про п’яти. А я намагаюся відвернути увагу від своїх ніг, засипаючи його питаннями:
— Скажи мені, Мацеку, чому ти не звертаєшся до Болека на ім’я?
— Бо він стоїть вище від мене за ієрархією. Було б дивно, якби санітар «тикав» до лікаря. Має бути якийсь порядок чи ні?
— Але до Рисека ти звертаєшся на «ти».
— Бо з Рисеком інакше не можна. Ти ж знаєш, який він є — це свій хлопець. П’яти, Ягодо!
— А Болек не свій?
— Свій, але Рисек одразу мене попередив, що якщо я не перестану триндіти про ієрархію й пошанівок, то вилечу з великим тріском. Тож я переламав себе і зробив належні висновки. Не випростовуй так ноги, бо Шкатула подумає, що ти хочеш зупинитись.
— Але в мене вже болять коліна.
— Я не вірю в цей біль, дівчино. Якби ти зробила двісті присідань, то лише тоді могла б нарікати на коліна.
— А ти робиш стільки?
— Певно, щодня. А крім того, інші вправи, для різних груп м’язів. І не бідкаюся, що болить.
— Ти береш якісь препарати?
— Стероїди? Тепер уже ні. Я чистий, як скатертини моєї старої. Але траплялося. Розумієш, напочатку людині невтерпець, вона хоче швидко досягти приросту маси.
— Це звучить, як аграрна програма з годівлі свиней.
— Тільки що у свиней розходиться в жирі, а в нас у безжировому прирості. Ну я і штрикав собі «омку». Тобто омнадрен в уколах, — пояснив він. — До того ж метанабол. Шість-вісім таблеток на день. Обидві ті гидоти значно підвищують ризик раку простати. Але який чоловік мого віку боїться раку? В «качалці» таких немає. Туди ходять самі стоїки.
— Поза тим, видиво раку нереальне…
— А наслідки упакування пива якнайреальніші, — закінчив Мацек, поплескуючи себе по животі.
— Тоді чому ти відмовився від препаратів?
— Бо в мене росли цицьки. А жоден чоловік не винесе такої зневаги.
Ми вирішили провідати Рисека.
— Заходьте швидко, бо зараз у мене буде годування, — сказав він замість привітання, відчиняючи двері.
— Ти ж казав, що малий у таборі, — здивувався Болек.
— Бо він там і є. Я буду годувати Андульку. Через десять хвилин.
— А що це так блимає? — Я показала пальцем на зелену лампочку над дверима.
— Сигналізація, — пояснив Болек. — Дає тобі час забратися геть. Бо потім тебе спопеляють лазери, вигадливо замасковані в панелях.
— Батьки мого чаювальника теж мали таку сигналізацію, — кинула я, витираючи сандалії, — але змушені були від неї відмовитися. Варто було залетіти мусі, як вона вже заливалася на весь будинок.
— Тепер є кращі сигналізації, — сказала Юлька. — Ти можеш регулювати рівень чутливості.
— Коли багато мух, треба вмикати третій, — з усміхом додав Рисек.
Ми проминули хол, оздоблений фантастичними пастелями.
— Це ти малював?
— Болек. Але моїми пастельками, — похвалився Рисек. — Ти ними ще користуєшся?
— Не маю часу, — буркнув Болек. — Коли я працюю понад триста годин у місяць, важко знайти час на розвиток хобі.
— Не переймайся, старий. У тебе ще буде час. А ті пастельки можуть чекати і двісті років.
— Пастельки так, а я навряд.
— О Боже! — я завмерла проти величезної дерев’яної скульптури, що зображала сумного ангела. — Невже це…
— Антек Кілер, наш старий друзяка й працівник «швидкої». Цього ангелочка він вирубав сокирою під час одного з чергувань.
— Пам’ятаю, випала якось така спокійна ніч. Усі дрімали, навіть Ядзя, — згадав Мацек. — Рано прокидаємося, протираємо очі, а за вікном замість старої липи стоїть крилатий ангел. Обіч хропе Антек, а біля нього сокира, ще тепла.
— Ядзя прибігла до мене з криком, — підхопив Рисек. — Я натягнув штани й чимдуж до Антека — упевнитися, чи він живий. Буджу його й питаю, що трапилось. А він розплющив одне око й каже: «Рисю, я не годен був заснути й подумав, що коли трохи порубаю дрова, то мене попустить».
— І він так одразу витесав ангела?
— Певно, що ні, — зізнався Рисек. — Спочатку він зрубав липу. Це відібрало в нього годинку, але злість не відпускала.
— Яка ще злість?
— Величезна, Ягідко. На все. На невдалий голодний страйк середнього медперсоналу. На обіцянки міністра. На дражливі сутички зі страховими компаніями. Тож він подивився на стятий стовбур, ухопив сокиру й заходився тесати. Так і висік ангела-хоронителя.
— Хоронителя?
— Розумієш, якби він не почав тоді різьбити, то міг би зарубати якогось пацієнта. І була б трагедія. А так народився художник, — пояснив Мацек.
— Він пропрацював у нас іще з півроку, витяв усі липи за гаражем, а потім пішов, бо несподівано став знаменитим, — закінчила розповідь Юлька. — Усі хотіли мати його скульптури.
— Знаю, наш директор теж мав кілька. Тільки що маленьких, латунних.
— Бо згодом Антек змінив матеріал. Хто сьогодні може дозволити собі двометрового ангела в холі? А латунна фігурка гарно виглядає на каміні.
Юлька зітхнула.
— Ну і ми втратили чергову гарну людину.
— Але нема такого поганого, щоб на добре не вийшло, — з усміхом сказав Рисек. — Завдяки відходу Антека ми збагатилися на колегу Болека, визначного кравця й фальшувальника купюр.
— Перестань, бо я запишаюся й почну шити криво.
— Добре, вже мовчу. Любі, запрошую вас до вітальні.
— А хто це там на терасі? — запитала я.
— Моя прекрасна екс-дружина Крися. Вона саме заряджає сонячний акумулятор перед остаточним виїздом. А там, на канапі, моя так само прекрасна Андулька.
— Де?
— Таж отам, — Рисек показав на купку сміття з пилососа. — Моє кохане чудо, зараз ти одержиш свій підвечірок.
На слово «підвечірок» купка сміття сховалася під фотель. Рисек наповнив печінкою скляну мисочку в золоті зірочки й поставив її проти фотеля.
— Ну хоч покуштуй, таке смачненьке м’ясце.
З-під фотеля вигулькнув довгий вузький писочок. Двічі ворухнув мокрим носиком і сховався. Коли Рисек підніс фотель угору, звірятко відскочило вбік і зникло в коридорі.
— Вона знову не має апетиту, — зажурився Рисек.
— А ти забери і дай їй, коли зголодніє. Нехай сучка знає, хто тут хазяїн.
— Та ти що, Мацеку! Це її доконало б, а я не пережив би ще однієї розлуки. Усі так швидко зникають.
— А власне, чому вона не хоче їсти? — поцікавилась я.
— Доктор Морквина висунув гіпотезу, що Андулька має надзвичайно низьку самооцінку і за допомогою контрольованої анорексії намагається привернути до себе увагу оточуючих.
— Ми можемо забрати її до лікарні й годувати через крапельницю, — запропонував Болек.
Дванадцяте
Сьогодні я пішла до Вільшини. Вперше сама, бо Болек мав чергування в притулку для літніх людей. Напружена й серйозна, завернула до палати номер п’ять.
— Гей, люди, прокидайтесь, — озвався Вільшина. — Прийшов спеціаліст із життєвого комфорту.
— Вона буде чаклувати, чи зараз же перейде до вокальних вправ? — поцікавився опецькуватий дідусь на ліжку біля вікна.
— Для виступів у нас Юлія. А я спробую просто з вами поговорити, — всміхнулась я. — Або не просто. Все залежить од вас.
— Ви думаєте, що можна забігти сюди на годинку і ввести нас у транс глибоких звірянь? Що буде так, як у дурнуватих фільмах? — пирхнув Вільшина.
— Я нічого не думаю, — спокійно сказала я. — Просто така в мене робота. Щоб розмовляти. Якщо є охочі, — додала я.
— Тут їх немає, — буркнув старий, повертаючись до мене задом.
— А чому ви відповідаєте за інших? — рознервувалась я.
— Бо він усе правильно говорить, — підтримав Вільшину жилавий дідуган у піжамці в блакитні слоники. — Ми ні в чому не хочемо звірятись. І не хочемо розмовляти, бо нема про що.
— Точно нема?
— Пані… Як вас там звуть? — озвався сухенький старигань, майже непомітний серед плутанини трубок і трубочок.
— Ягода.
— Пані Ягодо, послухайте. Ми хочемо за будь-яку ціну забути про те, що перебуваємо в лікарні. Тримаємось із останніх сил, аби не виказати, як сильно боїмось. А ви хочете, щоби ми розмовляли про наші страхи. Це жорстоко.
— Але я не збиралася нікого схиляти до звірянь, — психонула я. — Я тільки хотіла…
— Ощасливити нас на мус, — перебив мене Вільшина. — Тому у вас нічого не вийде, бо ми не любимо насильства.
— Окрім того, ми самодостатні і жоден утішитель нам не потрібний.
— Краще скажіть, що нині на обід, — озвався опецьок.
— Певно, знову томатний суп із локшиною зі старих хірургічних рукавичок, — зіронізував Вільшина.
— Або тельбухи, які сьогодні витяли Шимчаковій із восьмої палати. В солодко-кислому, як її міна, соусі, — кинув пацієнт із ліжка посередині, котрий досі мовчав. Він був одягнений у смугасту піжаму, яких не продавали в крамницях від падіння комуністичної системи. Певно, це його перше перебування в лікарні за довгі роки.
Я мовчки вийшла. Найочевидніше, що я їм не потрібна.
— Ти не повинна так переживати, Ягідко, — потішив мене Рисек. Він наздогнав мене, коли я пригнічено чалапала до ліфта. — Подумай, що це старі люди, не звиклі до таких розмов. До звірянь. До виявлення слабкості.
— Тоді навіщо я тут? — вибухнула я.
— Ще не знаю, — зізнався він. — Але відчуваю, що ти їм потрібна. Може, саме тому вони так від тебе бороняться. Зрештою, перший раз рідко коли буває вдалим. Ти мусиш пробувати далі.
— А як же щастя новачка?
— Ти віриш у ті банальності з «Алхіміка»? — здивувався він.
— Я вже й сама не знаю, в що вірю. Напевно, що не у свої здібності. Я в повному розпачі.
— Я бачу. — Він пошкрябав голову. — Знаєш що? Я щось тобі покажу.
Він потягнув мене в бічний коридорчик.
— От тільки загляну до Зефірина. Ну розумієш, я ж мушу боротися за своє життя. — Він усміхнувся, не виказуючи щонайменшого страху.
Підійшов до дверей великої палати, в якій на єдиному ліжку лежав самотою Зефірин Квятковський. Обкладений подушками всіх кольорів веселки, він удивлявся в екран величезного телевізора, розцяцькованого, наче вівтар. Чого там тільки не було: фігурки Матері Божої, штучні квіти, мереживні серветки…
— Весело, — оцінила я.
— Ну. Я охоче оздобив би так усю лікарню, звичайно, крім інтенсивної терапії. Але люди зразу почнуть нарікати, що це якась Мексика. А тим часом наша країна віддавна є Мексикою й Колумбією вкупі. Почекай хвилинку, я скажу йому пару слів, і підемо до гінекології, — шепнув він і зайшов до палати. — Доброго дня. І як ми себе почуваємо? Все в порядку?
— Все грає і бринить, — кивнув йому Зефірин. — Тільки я ще хотів би частіше бачити мамусю. Вона могла б тут час од часу ночувати?
— Взагалі-то, я не заперечую, але застерігаю, що кухня у нас тут жахлива.
— Мамуся сама куховарила б. Брати вже обіцяли принести холодильник і газову плитку. Ми, цигани, любимо польові умови.
— Якщо ви вже домовилися, не буду перешкоджати.
— Ну то грай, гітарко, — зрадів Зефірин. — А брати, звичайно, теж могли б у мене заночувати? Ми поспівали б. Ви ж знаєте, пане директор, що контакти з родиною сприяють швидшому одужанню.
— А нехай собі ночують, — капітулював Рисек. — Тільки без нічного співу. Бо інші пацієнти життя мені не дадуть. Ви розумієте?
Вони потиснули один одному руки, і Рисек випурхнув, задоволений станом пацієнта.
— Аудієнція щасливо закінчилася, тож можемо перейти до конкретики, тобто до прози життя. А он і вона.
Біля входу до пологового відділення ми побачили фігуру, накриту важким гумовим фартухом, у гумаках сорок третього розміру, а може, й більших.
— Я вже розумію, чому жінки бояться народжувати. Це виглядає, як упир із дешевого фільму жахів. Бракує тільки циркулярної пили.
— Той упир закінчив дві спеціалізації. Мав стипендію в Канаді. А вибрав нашу лікарню. Знаєш чому? Бо саме так виглядає справжнє покликання. І ти теж його маєш, а тому не дозволиш, аби тебе надломили передобідні вибрики сеньйора Вільшини.