Дванадцяте
Сьогодні я пішла до Вільшини. Вперше сама, бо Болек мав чергування в притулку для літніх людей. Напружена й серйозна, завернула до палати номер п’ять.
— Гей, люди, прокидайтесь, — озвався Вільшина. — Прийшов спеціаліст із життєвого комфорту.
— Вона буде чаклувати, чи зараз же перейде до вокальних вправ? — поцікавився опецькуватий дідусь на ліжку біля вікна.
— Для виступів у нас Юлія. А я спробую просто з вами поговорити, — всміхнулась я. — Або не просто. Все залежить од вас.
— Ви думаєте, що можна забігти сюди на годинку і ввести нас у транс глибоких звірянь? Що буде так, як у дурнуватих фільмах? — пирхнув Вільшина.
— Я нічого не думаю, — спокійно сказала я. — Просто така в мене робота. Щоб розмовляти. Якщо є охочі, — додала я.
— Тут їх немає, — буркнув старий, повертаючись до мене задом.
— А чому ви відповідаєте за інших? — рознервувалась я.
— Бо він усе правильно говорить, — підтримав Вільшину жилавий дідуган у піжамці в блакитні слоники. — Ми ні в чому не хочемо звірятись. І не хочемо розмовляти, бо нема про що.
— Точно нема?
— Пані… Як вас там звуть? — озвався сухенький старигань, майже непомітний серед плутанини трубок і трубочок.
— Ягода.
— Пані Ягодо, послухайте. Ми хочемо за будь-яку ціну забути про те, що перебуваємо в лікарні. Тримаємось із останніх сил, аби не виказати, як сильно боїмось. А ви хочете, щоби ми розмовляли про наші страхи. Це жорстоко.
— Але я не збиралася нікого схиляти до звірянь, — психонула я. — Я тільки хотіла…
— Ощасливити нас на мус, — перебив мене Вільшина. — Тому у вас нічого не вийде, бо ми не любимо насильства.
— Окрім того, ми самодостатні і жоден утішитель нам не потрібний.
— Краще скажіть, що нині на обід, — озвався опецьок.
— Певно, знову томатний суп із локшиною зі старих хірургічних рукавичок, — зіронізував Вільшина.
— Або тельбухи, які сьогодні витяли Шимчаковій із восьмої палати. В солодко-кислому, як її міна, соусі, — кинув пацієнт із ліжка посередині, котрий досі мовчав. Він був одягнений у смугасту піжаму, яких не продавали в крамницях від падіння комуністичної системи. Певно, це його перше перебування в лікарні за довгі роки.
Я мовчки вийшла. Найочевидніше, що я їм не потрібна.
— Ти не повинна так переживати, Ягідко, — потішив мене Рисек. Він наздогнав мене, коли я пригнічено чалапала до ліфта. — Подумай, що це старі люди, не звиклі до таких розмов. До звірянь. До виявлення слабкості.
— Тоді навіщо я тут? — вибухнула я.
— Ще не знаю, — зізнався він. — Але відчуваю, що ти їм потрібна. Може, саме тому вони так від тебе бороняться. Зрештою, перший раз рідко коли буває вдалим. Ти мусиш пробувати далі.
— А як же щастя новачка?
— Ти віриш у ті банальності з «Алхіміка»? — здивувався він.
— Я вже й сама не знаю, в що вірю. Напевно, що не у свої здібності. Я в повному розпачі.
— Я бачу. — Він пошкрябав голову. — Знаєш що? Я щось тобі покажу.
Він потягнув мене в бічний коридорчик.
— От тільки загляну до Зефірина. Ну розумієш, я ж мушу боротися за своє життя. — Він усміхнувся, не виказуючи щонайменшого страху.
Підійшов до дверей великої палати, в якій на єдиному ліжку лежав самотою Зефірин Квятковський. Обкладений подушками всіх кольорів веселки, він удивлявся в екран величезного телевізора, розцяцькованого, наче вівтар. Чого там тільки не було: фігурки Матері Божої, штучні квіти, мереживні серветки…
— Весело, — оцінила я.
— Ну. Я охоче оздобив би так усю лікарню, звичайно, крім інтенсивної терапії. Але люди зразу почнуть нарікати, що це якась Мексика. А тим часом наша країна віддавна є Мексикою й Колумбією вкупі. Почекай хвилинку, я скажу йому пару слів, і підемо до гінекології, — шепнув він і зайшов до палати. — Доброго дня. І як ми себе почуваємо? Все в порядку?
— Все грає і бринить, — кивнув йому Зефірин. — Тільки я ще хотів би частіше бачити мамусю. Вона могла б тут час од часу ночувати?
— Взагалі-то, я не заперечую, але застерігаю, що кухня у нас тут жахлива.
— Мамуся сама куховарила б. Брати вже обіцяли принести холодильник і газову плитку. Ми, цигани, любимо польові умови.
— Якщо ви вже домовилися, не буду перешкоджати.
— Ну то грай, гітарко, — зрадів Зефірин. — А брати, звичайно, теж могли б у мене заночувати? Ми поспівали б. Ви ж знаєте, пане директор, що контакти з родиною сприяють швидшому одужанню.
— А нехай собі ночують, — капітулював Рисек. — Тільки без нічного співу. Бо інші пацієнти життя мені не дадуть. Ви розумієте?
Вони потиснули один одному руки, і Рисек випурхнув, задоволений станом пацієнта.
— Аудієнція щасливо закінчилася, тож можемо перейти до конкретики, тобто до прози життя. А он і вона.
Біля входу до пологового відділення ми побачили фігуру, накриту важким гумовим фартухом, у гумаках сорок третього розміру, а може, й більших.
— Я вже розумію, чому жінки бояться народжувати. Це виглядає, як упир із дешевого фільму жахів. Бракує тільки циркулярної пили.
— Той упир закінчив дві спеціалізації. Мав стипендію в Канаді. А вибрав нашу лікарню. Знаєш чому? Бо саме так виглядає справжнє покликання. І ти теж його маєш, а тому не дозволиш, аби тебе надломили передобідні вибрики сеньйора Вільшини.
Тринадцяте
— Рисек стає сентиментальним, — підсумував мою розповідь Болек.
— Ти не віриш у покликання? — здивувалась Юлька.
— Таж вірю. Тільки для мене покликання означає дещо інше.
— Що?
— Відсутність вибору, Ягодо. Просто ти тут, а не десь-інде, бо не можеш інакше. Не вмієш робити нічого іншого, навіть якби хотіла. Лютуєш, клянеш жебрацькі ставки, холодну карету «швидкої» й чергові удари з боку міністерства охорони здоров’я. Присягаєш собі ніколи більше не працювати сорок годин поспіль, відвозячи додому споживачів плодово-ягідного вина та жертв слаботи звичайної. Більше ніколи. Але вибиває шоста, і ти, ледь притомний, сповзаєш з ліжка, натягаєш куртку і їдеш на станцію.
Чотирнадцяте
— Мені ще гірше! — простогнала моя улюблена пацієнтка, збираючи осколки тарілочки. — Я розсталася зі своєю половинкою.
— Звідки така певність… — почала я, але не встигла завершити, що маю на увазі половинку.
— Бо він поїхав до Гельсінкі, — Малина глянула на мене, як на пришелепувату. — Одержав стипендію і вчора вилетів із Варшави!
— Виїзд на стипендію — це ще не кінець стосунків! — невпевнено сказала я, бо перед очима з’явився набундючений Бартек.
— Але я відчуваю, що це кінець. — Малина витягла хустинку з ароматом меліси й захлипала. — Перед від’їздом він сказав, аби я відпочила і все обдумала.
— А як було раніше?
— Так, не дуже, — визнала вона. — Знаєш, я весь час намагалася щось удосконалити, допрацювати деталі. А коли все було майже ідеально, в мені вмикався контролер щастя.
— І ти починала перейматися тим, що буде через десять років?
— Ну власне. В тебе теж є контролер?
— У мене радше ні, але в мого тата є. Він не раз мучиться по півночі, аби запланувати щось таке, чого взагалі не можна запланувати.
— Я аж так не планую, — заявила Малина. — Але зате жахливо переймаюся. Усім. Намагаюся сказати собі, що це нікому не потрібно, бо в мене цілком удале життя. Але зразу виникає думка, що це не триватиме вічно. Що колись не буде моєї бабусі, а я не встигну нею натішитись.
— І що ти тоді робиш?
— Їду до неї й вимордовую питаннями про минуле. Занотовую її спогади. Оглядаю її останні покупки…
— Може, варто було б зробити кілька знімків? — запропонувала я.
— Я роблю, Ягодо. Кожного разу зуживаю цілу плівку, тридцять шість кадрів. Але це не допомагає.
— А ти вдавалася до інших методів?
— Звісно. Приміром, уявила собі, що насправді кепсько живеться тільки десь у Африці. Людина не має нічого, крім смугастої накидки й намиста з черепашок. Мандрує кілометри поспіль заради склянки болотяної води. Їсть те, що підкине їй у бляшанках Велика Біла Людина. — Вона замислилася, прочісуючи пальцями золотаве волосся. — Але мене чомусь не захоплює думка про те, що три чверті людства на землі голодує.