— Для мене це також сумнівний привід для радості, — зізналась я.
— Я пробувала також коло фортуни, популярне в психології. Знаєш?
Ну так, тепер я вже точно виглядаю на скінченого невігласа.
— Зараз я тобі поясню.
Кожна людина має попереду обмежену кількість днів. Вона може проскніти їх на тапчані, нагулюючи чергові мільйони жирових клітин, або провести якось інакше. Повніше, свідоміше, глибше. Яким чином? Уявімо весь відведений нам час у вигляді кола. Ділимо його на вісім за можливістю рівних частин. А кожну частину присвячуємо:
дружбі
духові
тілу
серцю
думці
родині
грошам
освіті.
Якщо нам це не вдасться, то не варто журитися через те, що колись ми побиватимемося через сотні марно й безглуздо розтриньканих годин.
— Просто, правда? Проблема в тому, що застосувати коло фортуни повністю просто неможливо.
— Неможливо? — запитала я, дещо розчарована.
— Ягодо, а ти знаєш когось, хто має на все це час? Бо я ні.
П’ятнадцяте
Я відпочивала після чергового уроку їзди клусом, коли задзвонив телефон.
— Ягода? — почула я розгублений голос тата. — А, вона, напевно, на чергуванні. Їздить замість когось у кареті. Принаймні так вона казала мені місяць тому.
Я випірнула з кімнати.
— О, вона таки вдома, — зрадів тато. — То, може, я дам їй слухавку?
— Алло, Ягодо? — Магда, і як завжди із запитанням. — Чому це твій батько такий розгублений?
— Я вже тобі казала, що він буває трохи неуважливий, коли творить. Забуває про все на світі. Що таке трапилося, чому ти телефонуєш?
— Хотіла побалакати. Запитати про настрій, бо ти ж не обзиваєшся…
— Усе гаразд. У мене багато роботи.
— Я чула, нібито ти їздиш у якійсь кареті.
У цьому вся Магда. Вона так і не виросла із мрій про принца в золотавих шатах, з яким проведе щасливе життя в торговельному пасажі.
— Це була карета швидкої допомоги, — спростувала я. — Це, щоправда, не реанімація, але ми мали кількох пацієнтів у важкому стані. Одна непритомна з інфарктом.
— О Господи! Я не хочу нічого знати про такі речі. Принаймні найближчі п’ятдесят років.
— Тоді змінимо тему. Що там у Бартека?
— Ти нічого не чула? — здивувалася вона. — Він не казав тобі, що їде школити нові юрмища орків? Уже завтра, на цілих п’ять тижнів.
— Ми дали свободу одне одному. Ніяких дзвінків, ніяких розмов і взаємних претензій.
— Ну-ну. Сподіваюся, ти якось тримаєшся.
— Я не маю часу журитися над минулим. А що в тебе?
— Вгадай, — почала вона свою улюблену гру, але не витримала. — Добре, скажу тобі. Ми вже тричі зустрічалися з Мареком. Супер, правда? А все завдяки ворожці. Тоді, у травні вона наворожила йому, що він зустріне у своєму житті когось, з ким урешті дійде повного порозуміння. Сказала, що одержить коробочку льодяників, на які він чекав стільки років. Ти щось у цьому розумієш? Адже жоден із нас узагалі не їсть льодяників. Часом мармеладки, в кіно, але це дещо інше.
— Мені вона наворожила, що я згублю всі шоколадки. Зате натомість одержу купу шарлотки. Чи сирника.
— І що?
— Наразі мені ніколи думати про шоколадки. Я маю купу пацієнтів.
— Ти їх лікуєш? Отак без ліцензії? А якщо тебе заскочать ловці сенсацій з ТВН? Боже, Ягодо! — простогнала вона.
— Не лікую, а тільки допомагаю. Тобто намагаюсь.
— І що ти робиш у тій кареті, ставиш якісь крапельниці? Може, ще з аміназином?
— Не в кареті. На «швидкій».
— Але що ти там робиш? Прибираєш? А може, куховариш? — Вона мовила це тоном «мене вже нічого не здивує».
— Я працюю психологом. Тимчасово.
— А, психологом, — зітхнула вона. — Це супер. Я сама ходила до психотерапевта. Майже п’ять років. Бо мала такий розгардіяш, як у шухлядках письмового стола.
Тоді все ясно. Бо в Магдиних шухлядках можна знайти мало не цілий світ: старі скріпки, подерті знімки колишніх хлопців, кілька наймодніших блисків для губ та абонемент у солярій поряд із картами для пасьянсу й використаними батарейками. Серед пожмаканих конвертів зі старими запрошеннями позичений у Ленки диск Тома Вейтса, спрей проти комах, десятки ручок, минулорічний календар, тюбик цинкової пасти, почата шоколадка без цукру, протермінований крем для рук, кілька смакових презервативів.
— Розумієш, я хотіла все це порозкладати, — вела далі Магда. — Впорядкувати.
— І що?
— Мені це вдалось.
— І кожна річ лягла на своє місце?
— Власне, що ні. Люди гадають, що після психотерапії матимуть порядок, як у німецькій бібліотеці. Але не в тому річ, Ягодо.
— То що тоді змінилось?
— Я сама. Шухлядка, по правді, виглядає, як і раніш, але мені старий розгардіяш уже анітрохи не заважає.
Шістнадцяте
— Магда цілком права, — зауважила Аня. — Ми не розходимося в упорядкуванні світу, а тільки у внутрішньому порядку.
— Для багатьох людей одне є передумовою другого, — втрутилась Юлька, накладаючи ополоником на тарілку щось таке, що в рецепті називалося «Вишукана тарта з червоними порічками».
— На жаль, — тягнула Аня, — люди думають, що емоції можна посортувати, як білизну в кошику: світлу сюди, темну геть. Делікатну вбік. Дуже брудну сховати глибоко на дні. Тому вони не годні зрозуміти, чому часом заздрість лежить біля симпатії, а подив обіч дражливості.
— А як це виглядає в тебе, Ягідко? Що саме ти відчуваєш до Бартека?
Гарне питання. Як і кожне, на котре нелегко знайти задовільну відповідь. Бо, як по правді, я так і не знаю, чи щось до нього відчуваю. Не маю проблем із сортуванням почуттів за принципом білизни, бо скидається на те, що мій кошик геть порожній.
Сімнадцяте
— Нехай хтось уранці пробіжиться зі мною по крамницях, — попросив Болек. — Я маю вихідні і мушу врешті вибратися на закупи.
— Мені теж згодилося б.
— Ну то спокушайся, Ягодо. Я навіть ладен накинути кілька кілометрів і приїхати з Кракова спеціально по тебе.
— Чому б і ні? — За нагоди я відвідала б своє гніздечко. Полила б кактус і заплатила б заборговані рахунки. — А куди ти хочеш піти?
— Стандартно. В торговельний пасаж, як це завжди роблять поляки в недільне пополудні.
— Прогулянки серед полиць?
— Ну власне. Я не маю часу на покупки, а мийка вже тиждень вимагає якоїсь рідини. Так само, як душовий піддон і плита. Принагідно пошукав би картони для малювання.
— А ти таки не покинув малювати, — зраділа Юлька.
— У вересні в мене відпустка на двох роботах, але поїхати нікуди не зможу, бо чергую в притулку. Поза тим, я ощаджу на зимові шини. На мене чекає нудне двотижневе сидіння в порожній «кавалерці». То принаймні щось побазграю.
— У «кавалерці», тобто лазничку ти маєш назовні? — запитала я.
— Тільки клозет, бо душову кабіну я виділив зі своїх двадцяти метрів, — гордовито повідомив він. — Якби не антресолі, ніде було б покласти спальний матрац, але принаймні все це моє. Тобто буде моїм за рік, коли я виплачу кредит. А тобі скільки лишилось, Ягодо?
— Навіть не нагадуй. Сім років. Вісімдесят чотири виплати.
— Пролетить.
— Мені взагалі-то не пече. Я буду тоді зарюмсаною сорокарічною баберею з розмащеним від сліз макіяжем. Затримати б той годинник хоча б на півроку.
— А я іноді вже хочу бути пенсіонером, — зізнався Болек. — Нарешті нічого не мусив би. Уставав би собі в полудень або на світанку.
— А я їв би найгірші свинства, — зізнався Мацек, людина, котра тричі на день вицмулює літр протеїнового паскудства. — Ну і смарувався би автозасмагою максимум раз на тиждень.